14 квітня 2020 р.

11 клас

Українська література

Кримськотатарська література. Ервін Умеров. Життєвий і творчий шлях кримськотатарського письменника як відображення історії народу. Е.Умеров – король сучасної кримськотатарської малої прози. Тема депортації кримських татар – наскрізна у творчості митця

«В останні роки люди мало радували собаку, але тепер, коли його тут зовсім не стало, самотність переросла в нестерпну муку. Собака, звичайно, сумуючи, не міг знати, що люди піднялися й залишили свої будинки, худобу, могили предків не з доброї волі і що не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих років, порожнє, але порожнє й сусіднє село, і третє, і п'ятє, і десятє, сотє, і так до самого моря, яке хлюпається з трьох сторін півострова».

Ці рядки з оповідання «Самотність» – одного з найбільш пронизливих творів, написаних коли-небудь про депортацію кримських татар. Належать вони Ервіну Умерову – талановитому письменнику з дуже драматичною долею.

18 травня є Днем національного трауру кримськотатарського народу, адже цього дня 1944 року відбулася найстрашніша трагедія в житті кримських татар: владою своєї країни народ був позбавлений природного права кожної нації жити на рідній землі, чути рідну мову, доглядати могили предків, відчувати себе єдиним народом, а почасти – і просто жити. Звинувачені в співпраці з німцями тільки за те, що вижили на окупованій ворогом території, кримські татари були примусово виселені зі своїх осель і вивезені  (депортовані) до Узбекистану та деяких інших республік СРСР.  Майже половина спецпереселенців померла у перші роки життя на чужині від голоду і хвороб. Та спробою знищити народ влада не обмежилася: прагнучи до знищення пам’яті про нього, вона перейменувала більшість кримськотатарських назв населених пунктів Криму.  

Відчай і страждання свого народу, будучи ще хлопчиком, розділив майбутній кримськотатарський письменник Ервін Умеров (1938-2007 рр.).

Він народився 1 травня 1938 року в селі Яни-Сала Жовтневого району Кримської АРСР в родині вчителів. Через шість років після народження, 18 травня 1944 року, разом з сім'єю і своїм народом був депортований з Криму.

Сім'я Ервіна опинилася в Узбекистані, в населеному пункті Паласан Алти-Арикського району Ферганської області. Тяжкі враження дитинства в місцях вигнання назавжди врізалися в пам'ять майбутнього письменника... Після закінчення школи в 1957 році Ервін працював спочатку слюсарем-арматурником на нафтопереробному заводі, потім – інспектором районного статистичного управління. В цей же час почав публікуватися в газетах Узбекистану.

Його перша серйозна публікація – розповідь у збірці кримськотатар-ських письменників «Дні нашого життя», випущеній видавництвом художньої літератури Узбецької РСР до декади мистецтва і літератури Узбекистану в Москві в 1959 році. Ця збірка – перша після депортації, де були опубліковані твори кримськотатарських письменників – як маститих, так і зовсім молодих. Серед авторів були й ті, хто не повернувся з фронту, – Мамут Дібаг з оповіданням «У далекому селищі» і Еннан Алімов, загиблий в 1942 році, – автор зворушливої новели «Горлиця махає крилом».

             Здавалося б, вихід такого збірника після п'ятнадцяти років забуття можна розглядати як винятково позитивний факт... Проте розчарування чекало вже при відкритті книги: на титульному аркуші, в пропозиції «переклад з кримсько-татарської мови» перша частина слова – «кримсько» була заретушовано друкарською фарбою. Та й у самому збірнику етнонім «кримські татари» відсутній...

Згодом і Ервін Умеров, і всі кримськотатарські письменники стикалися з тим, що писати про Крим можна було тільки так, щоб не було згадок про втрачену батьківщину, про депортацію і про те, що є такий народ – «кримські татари». Знадобилося багато років, щоб ця заборона була знята...

У 1960 році, разом зі своїм товаришем і ровесником Емілем Амітом Ервіном вступає в прославлений Літературний інститут імені О.Горького в Москві. Згодом обидва – і Аміт, і Умеров – напишуть гіркі, проникаючі в серці кожної людини твори про страшну трагедію свого народу. А поки вони вчаться письменницького ремесла в одному з найкращих навчальних закладів країни...

                           
Після закінчення інституту Ервін Умеров був спрямований в Ташкент, в газету «Ленін байраг'и», яка виходила кримськотатарською мовою як орган ЦК КП Узбекистану. Пропрацювавши тут кілька років, він перейшов на посаду редактора відділу літератури народів СРСР Головної редакції Літдраммовлення Всесоюзного радіо. З 1976 року до виходу на пенсію працював у видавництві «Дитяча література» старшим редактором відділу літератури народів СРСР. З 1966 року Ервін Умеров – член Спілки журналістів СРСР, з 1978 – член Спілки письменників СРСР.

Він автор книг російською та кримськотатарською мовою – «Хай завжди буде сонце», «Дорога на Коктал», «Між двох вогнів», «Світло твоїх очей», «Друга наречена», «Рідна моя хатина», «До зірок». Але, звичайно, найбільш помітними стали його твори про депортацію кримських татар. Вони були написані ще в кінці 60-х років ХХ століття, але у зв'язку з суворою цензурою – вийти у світ ніяк не могли.

                     

                        "Самотність», «Чорні потяги», «Дозвіл» – твори, які ходили в самвидаві і були опубліковані лише в постперебудовний період – вже після початку масового повернення кримських татар на батьківщину. У 2002 році московське видавництво «Текст» випустило книгу Ервіна Умерова «Чорні потяги», до якої увійшли оповідання та документальна повість, присвячені депортації. Вона стала помітною подією...

Наприкінці 1980-х Ервін Умеров приїхав до Криму – щоб залишитися тут назавжди. Отримав українське громадянство, отримав прописку у гуртожитку; став у чергу на отримання житла. І чекав. Чекав. Іноді ходив кабінетами – влада рапортувала про темпи облаштування депортованих. Для нього ці п'ятнадцять метрів в бетонній коробці значили чимало – жити і творити на батьківщині. Очікування тривало роками...

Важка невиліковна хвороба перервала надії, плани і очікування. Житло в Криму знаменитий письменник так і не отримав, на батьківщині йому дісталося лише місце на кладовищі...

Письменник Ервін Умеров помер 24 лютого 2007 року в Москві. Похований згідно з його останнім проханням на батьківщині, в Криму.
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу

 ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ ТЕМИ ДЕПОРТАЦІЇ У ТВОРЧОСТІ 

ЕРВІНА УМЕРОВА

    Одним з яскравих виразників теми депортації в кримськотатарській літературі можна по праву вважати Ервіна Умерова. Тема депортації осмислюється в його творчості з надзвичайних аспектів, глибоко розкриваючи силу трагедії кримськотатарського народу. Безмірною тривогою і болем, драматизмом людської долі, всього кримськотатарського народу пройняте оповідання «Самотність» (1961) - один з найкращих і улюблених читачами творів Ервіна Умерова.

У ньому повістується про долю собаки Сабирли (Терплячий). Розповідь ведеться від третьої особи, від імені автора. Прикметною рисою оповідання є те, що головний герой – пес Сабирли – син вівчарки і вовка.

  Відомо, що героями літературних творів можуть виявлятися не тільки люди. Але хто б вони не були, вони представляються в навколишній реальності володарями внутрішнього «я» – цього специфічно людського способу існування.

«Його звали Сабирли – Терплячий», – так починається – оповідання

  Чи можна розповісти трагедію навіть не однієї людини, а цілого народу в короткій розповіді про собаку? Це здається неймовірним. Але талановитий письменник вирішує цю задачу немислимої складності...

                                         САМОТНІСТЬ

                                    Стислий переказ оповідання                                                                   автор переказу: Світлана Перець.

                   Авторські права на переказ належать Укрлібу.

Його звали Сабирли (терплячий (кримськотат.)). Його мати була породистою вівчаркою. Шкура його батька – здоровенного вовка – довго лежала на підлозі коло ліжка Сулеймана. Своєю появою на світ Сабирли зобов'язаний Дагджи, далекому своякові пастуха Сулеймана.

Дагджи був помітним чоловіком у селі. Замолоду він побував у Мецці й Туреччині, об'їздив Балкани, довго жив у Середній Азії, знав кілька мов. Але з роками повернувся в рідні краї та й пішов на чаїр (дикий, фруктовий сад у горах) продовжувати заняття своїх предків, від яких успадкував прізвище Дагджи (лісник). У селі Дагджи з'являвся рідко, не часто заходив до односельців. Але коли дізнався, що вівчар Сулейман купив породисту вівчарку, пішов до пастуха. А через місяць Дагджи взяв Сулейманову вівчарку і прив'язав у лісі. Коли вночі вовк підім'яв її під себе, Дагджи застрелив його, бо знав, що після спарювання вовк загризе вівчарку. З того часу почалося життя Сабирли.

Зараз Сабирли багато років, у нього бракує одного вуха й хвоста. Він втратив їх, коли йому було п'ять років. Тоді була зима. Вочі Сабирли обходив вівчарню. Раптом з'явився вовк. Зав'язалась смертельна гризня. Сулейман вискочив на шум і напоровся на клубок вовків. Чоловікові роздерли живіт. Сабирли перекусили хвоста, розірвали вухо. Врятували пса два оглушливі постріли з рушниці, які зробила дружина вівчаря Пакізе. Пастух Сулейман був уже мертвим. Сабирли тихо скімлив біля брами. Тоді собаку вперше охопило почуття самотності.

Пакізе весь час голосила, обнімаючи сина Айдера, якому було 12 років. Заступити батька він ще не міг, лише допомагав рвати тютюн, збирати фрукти, доглядати за худобою і ходив до школи.

Сабирли віддали іншому вівчарю, який люто зненавидів собаку. Чоловік відшмагав його батогом. Через день вівчар знову замахнувся, тоді пес мовчки пішов на нього. Сабирли не погнався за вівчарем, а повернувся додому. Айдер палко обняв його за шию.

Пройшло кілька років. Айдер пас вівці. І знову життя пішло, як і раніше, – Сабирли допомагав заганяти отару, а вночі її охороняв.

Коли Пакізе померла, Сабирли всю ніч вив до місяця. Після цього він почав частіше відчувати, як ломає кості, він поважчав – непомітно підкрадалася старість.

З малих літ Сабирли мав одну слабість – цікавість. Через це все життя потрапляв у різні оказії. Ще цуценям він дуже зацікавився жаринами і обпік носа. А якось лежав у хліві, де корова народила телятко. Собака понюхав його, а корова підкинула Сабирли рогами.

Старий, збагачений досвідом Сабирли не позбувся цієї дурної звички.

 ... Почалася війна. Прийшов голод, хати окутала тьма. Айдер пішов на фронт. А потім забрали овець, корів і коней. Сабирли залишився без роботи. З'явилися німці. Сабирли ще не знав, що це вороги. Але якось у селі побачив, що вони застрелили руду сучку. Сабирли зрозумів: якщо втратить пильність, йому загрожує більша небезпека, ніж колись. Хати були порожні. В одній, куди недавно вселився старий Дагджи, голосила його дружина – вона знала, що буде з невісткою та онукою, яких недавно забрали з дому німці, адже Айдер добровольцем пішов на фронт...

Сабирли все більше почувався самотнім. Йому приснилося, ніби на дворі весна, тепло гріє весняне сонце, поруч ходить маленька донька Айдера.

Сабирли прокинувся і в нього вистрелили. Гостро заболіло у задній правій лапі. З великим зусиллям він пошкутильгав на трьох лапах. Біль наростав. Собака не знав, куди йти, де приткнутись, але хотів піти якомога далі від села, де стало погано і де відбуваються страшні, незрозумілі речі...

У перші дні, коли нога опухла і він не міг рухатись, пересилюючи відразу, пес харчувався гнилими падалицями. А ще він вибирав обережно губами цілющі трави. На щастя, куля не зачепила кістки – через тиждень Сабирли пошкутильгав на полювання. Він упіймав жирного щура.

Собаку тягнуло в село, до людей, він страждав не так від голоду і холоду, як від самотності. Щоночі йому снився Айдер.

Взимку Сабирли не витримав, всю ніч блукав околицями села, а під ранок прокрався до своєї хати. Хлів згорів, двері й вікна були забиті. Обійшов дім і городом зайшов на подвір'я Дагджи, що не зі своєї волі вже давно покинув любий його серцю чаїр. Старий відразу впізнав пса, приніс йому залишки їжі. Сабирли почав зрідка навідуватись до Дагджи і щоразу одержував якусь їжу. Навесні старого не стало, а заходити в інші будинки пес не наважувався, та й хто б його міг нагодувати, якщо люди самі пухли з голоду.

А незабаром трапилось ось що – знову підвела цікавість.

На галявині він помітив круглу блискучу річ. Сабирли підійшов, понюхав, обійшов її, постояв і легенько доторкнувся лапою. І тут стався вибух. Дивно, як він залишився живим. І як він досі не напоровся на одну з тих численних мін, які наставляли для партизанів, що спускались із гір, німці по всьому чаїру.

Контужений Сабирли все частіше хворів. Коли наближався до села, бачив людей зі зброєю: солдати оточили село.

Сабирли помітив якесь незвичне пожвавлення в селі: жінки, діти і старі потяглися з вузлами й лантухами до школи і там, на майдані, збились у жалюгідну купу. Діти плакали, дорослі перемовлялися тихо й розгублено. Потім під'їхали машини і всіх забрали. Село лишилося пустим.

Сабирли пішов до свого лігвиська. Він погано себе почував, незрозумілі події в селі переповнювали його тривогою і страхом.

Через якийсь час Сабирли знову спустився в село: голод так зводив шлунка, що пес іноді втрачав свідомість. У селі не було нікого. Собака впіймав необережну курку. А коли повернувся у рів, куди висипали сміття і де упіймав курку, вулицею прогуркотіла підвода.

Високий бородатий чоловік стояв на передку і поганяв батогом худу конячину. Із воза стирчали ніжки столів, стільців, зверху на пожитках лежав дитячий триколісний велосипед. У двох мішках квоктали і тріпотіли кури.

Віз проїхав, Сабирли обережно виліз, подивився вслід і злякано закляк: він побачив себе у дзеркалі шафи. Сабирли заворожено побіг за возом. Йому було цікаво ось так бігти і самому дивитися, як він біжить за підводою. Уперше за останні кілька років він розвеселився.

Раптом на тому місці, де недавно Сабирли бачив свій безвухий писок, з'явилось ягня. Ягня замекало, шарпнулося, дзеркальні дверцята шафи зачинилися, і Сабирли знову побачив себе. Віз приїхав до колгоспної конюшні.

Із наближенням лінії фронту до Криму коней і всю колгоспну худобу забрали, лишився тільки кульгавий Рябий і Чатир, на одному оці якого перед війною з'явилось більмо. Рябого забрали і з'їли румуни, коли відступали з села. А Чатиром, коли прийшли свої, зорали кілька гектарів землі.

Сабирли почув голосну лайку, цвьохання батога... Підвода стояла. Собака непомітно відбіг, проліз через дірку в плоті. Шкапина, запряжена у віз, стояла на колінах, дрібно тремтіла й мотала головою. Бородань зіскочив із воза, з розмаху вперіщив її батогом по голові, животі, по крупу. На змиленому боку конячини залишились глибокі темні басамани. Із ока текла кривава сльоза. Коняка хрипко дихала і мотала головою. Одна нога у коня була зламана. Бородань із свистом батюжив коня. Сабирли стало страшно від його скаженої люті... Відкинувши батога, бородань підбіг до тину, витягнув кілка. Його вигляд був страшний.

Удари один за одним падали на голову коня. Шумно захрипівши, кінь захитався, повільно повалився і затріщав посторонками. Ярмо залізло йому на вуха і затулило витікаюче око...

Бородань раптом відкинув кілка і завмер, до чогось прислухаючись. З конюшні доносився голос Чатира. Бородань побіг, гупаючи чобітьми.

Сабирли осмілів і підійшов до хвіртки. Ледь помітно ворушилися мішки з курми, а високий ящик погойдувався. То зачинене ягня намагалося вибратись на волю. У коня судомно шарпалася шкіра на шиї. Гостро пахло свіжою кров'ю. Сабирли почув цокання кінських копит і сховався за тином.

Під бороданем був Чатир, на якому колись їздив Айдер, господар собаки. Бородань грубо вхопив шкапу за ногу і відтягнув убік. Чатир із більмом на оці понуро стояв, чекаючи, що з ним будуть робити далі...

Бородань запрягав Чатира. Сабирли відчув, що на його очах чиниться ще одна несправедливість. Його терпець увірвався.

Собака повис на спині бороданя, повалив його на землю, клацнув іклами. Чатир навіть форкнув від здивування. Бородань був сильний. Він намагався задушити собаку. Боротьба йшла несамовита. Зненацька щось торкнулося до спини Сабирли: Чатир упізнав його і тицьнув холодним носом у спину пса. Собака обернувся, і цим скористався бородань. Залізні пальці тугим кільцем стисли горлянку Сабирли. Собака здаватися не хотів і, на щастя, вислизнув...

Він довго відлежувавсь у густому бур'яні. У страшному сні його наздоганяв бородань з кілком. Сабирли був страшенно розбитий, боліла горлянка. Захотілося їсти. Ніби й не було вранці курочки...

Сабирли вибрався із бур'янів і обережно прослизнув до найближчого будинку. Він довго ходив, принюхувавсь. Нічого їстівного не було.

Пес не розумів: як це можна – знятись усім селом, сісти в машини й поїхати? Невже вони збожеволіли? Пес не міг знати, що люди зібрались і покинули свої хати, худобу, могили предків не з доброї волі і що це не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих літ, порожнє, а спорожніло й сусіднє село і третє, п'яте, десяте, і соте, і так аж до самого моря.

Лишилися тільки бородані, що виповзають на світло в такі смутні часи і крадуть добро, що лишилося після виселених людей.

Сабирли відчув запах присмаленого хліба. Пес відчував, що хліб згорає. Двері в хаті були відчинені навстіж. Переборовши страх, Сабирли ступив за поріг. Він не міг дістати того хліба і пішов геть. Добре, що пішов, бо згодом повалив дим, почала горіти хата.

Над селом густішала темрява. Пес сів і почав терпляче чекати. Згодом він завив тонким скорботним голосом.

Сабирли знову підійшов до палаючого будинку. Він зроду не бачив такого великого вогнища. Давно його старі кості так не зігрівалися.

Раптом собака побачив, що метрів за двадцять від нього стояла непорушна людина!

Сабирли зачаївся під тином, з цього сховку дивися на свого можливого суперника.

Зовні людина була начебто нормальна: у чоботях, шинелі, з милицею, на яку ледь опиралась. В темряві Сабирли не побачив, що по щоках людини котяться сльози, як у того коня, якому бородань вибив око.

Собака голосно зітхнув. І тут людина хитнулась, взяла свого мішка, у якому щось металево дзенькнуло, сперлась на милицю і, потягнувши єдину ногу, пішла до найближчого будинку. Звідти долітало голодне мукання. Сабирли пішов слідом, бо з мішка людини пахнув хліб.

Людина брала сіно і носила голодній худобі, яку покинули в хлівах.

Коли людина побачила Сабирли, то заохочувально покликала, а потім дала хліб. Сабирли за три рази, не випускаючи з рота, проковтнув шматок. У нього паморочилося в голові.

Добра людська долоня змусила Сабирли опустити голову і заплющити очі. І з-під заплющених повік, як недавно в цієї ж людини, у собаки викочувались одна за одною сльози...

Людина бубоніла до собаки. Сабирли зітхав: якби він міг пояснити, що з ним, якби він міг заговорити...

Людина віддала згодом собаці увесь свій хліб – пів буханця.

Потім вони довго тягали сіно, точніше, людина тягала, а Сабирли йшов поруч, забігав наперед. Вони обійшли всі двори, порозносили сіно всій худобі, що збереглася в селі у важкі воєнні роки.

Настав прохолодний німий ранок. Переставляючи милицю і здорову ногу, людина йшла із села. Сабирли зосереджено йшов поруч, низько опустивши до землі важку голову. Вони вийшли на горб. Людина витягнула з мішка дві банки м'ясних консервів. Розкраяла ножем і підсунула старому собаці. Той постояв, понюхав і відійшов.

Людині було важко встати. Вона сперлася рукою об землю, застогнавши, встала. Вона подивилася на жменю пороху, що опинився в долоні, поспішливо засунула її до кишені... Потім людина стала жадібно хватати і запаковувати кишеню сірим, м'яким пилом, що витікав між пальцями...

Людина опустила голову і пішла геть. Пес постояв, лизнув консерви і... потрюхикав за людиною. Людина налягала на милицю, Сабирли чомусь не наважувався догнати її.

Відстань між ними збільшувалася, зростала...

Нарешті Сабирли зовсім відстав. Собака поклав голову на лапи і витягнувся. На розплющене око Сабирли сіла муха, але він уже не міг її прогнати.

Закінчилась перша доба вигнання кримських татар зі своєї землі і почалася друга...

                  

                                       АНАЛІЗ  ТВОРУ
   Завершеність і зосередженість художньої реальності вигаданого світу досягається завдяки наявності у нього абсолютно «ціннісного центру» (М. Бахтін), який в повсякденному перебігу навколишнього життя відсутній. У даному оповіданні таким ціннісним і організуючим центром виступає образ пса Сабирли. Письменник наділяє свого героя людськими якостями: пес відчуває, думає і висловлює свої думки, страждає, гостро відчуваючи несправедливість серед людей.

Події відбуваються в далекому кримському селі. Вівчар Сулейман виміняв у грека, відомого собачника, за десять овець прекрасну чистокровну вівчарку. Проте родич Сулеймана Дагджи (лісничий), вважаючи її непридатною для чабанської справи: «тобі треба звір силою, мудрець розумом», відвіз вівчарку в гори до вовків. Так з'явився на світ Сабирли. Це була незвичайна вівчарка, в її жилах текли дві крові: собача і вовча.

Автор–оповідач простежує долю Сабирли впродовж багатьох років. Коли помер його господар Сулейман, Сабирли довго сумував про втрату: «Рани, від гризні з вовками загоїлись і не завдавали Сабирли особливих мук. Мучився пес від іншого: нікому тепер до нього не було діла, зникла найдорожча йому людина – Сулейман. Собаку вперше охопило почуття самотності» [7, с. 242].

Відзначимо, ключове слово оповідання – самотніть. У пастуха був син – Айдер, але він ще дуже малий. Сабирли віддали новому господареві. Коли вівчар ні за що відшмагав його батогом, обурений і скривджений Сабирли пішов від нього. Злий вівчар хотів забрати пса, але Айдер вийшов з рушницею і не віддав. Незабаром Айдер виріс і пас вівці. Для Сабирли це були добрі часи – допомагав заганяти отару на пасовисько, а вночі охороняв кошару. Не стало і матері Айдера, постарілої, висохлої від горя і сліз Пакізе. Звернемо увагу, як автор описує поведінку свого героя.

«Сабирли пішов на чаїр (дикий фруктовий сад в горах), забився в зарості, в ті місцини, де був зачатий, і всю ніч вив до місяця» [7,с. 243].

У цьому епізоді голос героя і голос природи зливаються в благозвучній гармонії. Тільки у гармонії з природою Сабирли знаходить утіху, спокій. Таке розуміння таємниць природи досягається завдяки особливостям художнього таланту письменника. Цей нерозривний зв'язок Сабирли з природою відчувається протягом всього  оповідання.

Основний мотив оповідання– мотив самотності пронизує весь твір, просвічує в кожному слові, в кожному реченні. «Порожнеча самотності заповнювала його все більше й більше…» [7, с. 243]. Пригадаємо, як після смерті Сулеймана Сабирли вперше почув себе самотнім. Як людина після втрати близьких і дорогих людей, Сабирли відчуває наближення старості. Зовсім як у людей, стало ломити в кістках, поважчав. Автор з любов'ю і співчуттям, з неприхованим захопленням пише про цей період в житті Сабирли. «І коли виникала стихійна собача гризня, намагався її обійти. Звичайно, як би це було потрібно, він показав би зуби будь–якому пихатому забіяці: знай своє місце» [7, с. 243]. Проте, Сабирли, як і раніше, поважали навколишні собаки: «йому поспішливо давали дорогу і з повагою дивилися вслід».

Образ незвичайного героя – пса Сабирли настільки динамічний, що саме цей образ організує твір в цілісну художню структуру, дозволяючи читачеві проникнути в глибини свідомості тварини, осягнути драму життя.

Почалася війна. Айдер пішов на фронт, худобу забрали. Почуття самотності не покидало пса. Автор заглиблює і ускладнює вибраний мотив. Така повторюваність мотиву дає підставу визначити його як провідний мотив – лейтмотив. Літературознавці вважають, що «зазвичай він стає експресивно-емоційною основою для втілення ідеї твору і може розглядатися на рівні теми і образної структури твору» [2, с.234]. Автор концентрує увагу читача на образі героя, викликаючи співчуття Сабирли. Відчуття самотності посилюється і не дає Сабирли спокою. Пес був прив'язаний до людей і дуже страждав без них. Іноді старий Дагджи годував Сабирли. Але незабаром його не стало, і Сабирли знов залишився один. А одного разу він трохи не підірвався на міні: «Контужений, Сабирли почав швидко здавати. Відтепер він все частіше хворів. Якби не голод і це нестерпне почуття самотності, він лежав би, не виходячи зі свого лігвища» [6, 247]. Сабирли нездужав. Підсвідомо відчуваючи тривогу і страх, побіг до села. Помітив якесь незвичайне пожвавлення, з більшою насторогою прокрався до головної вулиці.

Наближаючи читача до розв'язки, автор описує трагічний момент в житті кримських татар – депортацію, разом із Сабирли уважно стежить за тим, що відбувається. «Довго стояв, спостерігав, як жінки, діти і старі потяглися з вузлами й лантухами до школи і там, на майдані, збились у жалюгідну купу. Діти плакали, дорослі перемовлялися тихо й розгублено. Потім під’їхали машини кольору хакі, хвацько розвернулись. Люди на майдані мовчки, наче уві сні, почали вантажитися в машини, лише якась стара заголосила, заплакала дитина тонким і немічним голосом. І все стихло. Вантажівки, підскакуючи на вибоїнах, поспішно поїхали» [6,с.248]. Здійснився жорстокий акт насильства проти людства, проти народу, який хотіли стерти з лиця землі, відвозячи невідомо куди, на вірну смерть. Сабирли, немов виправдовуючи свою кличку, – «Терплячий», терпляче зносив всі удари долі. Іноді йому вдавалося знайти собі їжу, але частіше він був голодний. Сабирли був розгублений, він не знав як жити далі. Яскравий доказ – цікаві думки, міркування Сабирли, в яких простежуються погляди і світосприймання кримськотатарського народу. «Пес ніколи не розумів до кінця людей. А тепер він їх узагалі не міг зрозуміти… Як це можна – знятися усім селом, сісти в машини кольору хакі і поїхати? Невже вони збожеволіли? Правда, любили кагалом ходити один до одного в гості, на весілля, але щоб так поїхати, залишити все село порожнім, такого не було…» [6, с. 253].

Сабирли не міг усвідомити і зрозуміти всій трагедії, але в одному він був упевнений: самотність назавжди залишається з ним, примушуючи його відчувати біль і страждання. «В останні роки люди мало тішили пса, але зараз, коли їх зовсім не стало, самотність переросла в нестерпну муку» [6, с. 253].

Таким чином, мотив самотності проходить через все оповідання, складаючи лейтмотив твору. Пояснює ситуацію, значення всієї трагедії кримськотатарського народу, автор: «Пес, звісно, скучав, і не міг знати, що люди зібрались і покинули свої хати, худобу, могили предків не з доброї волі і що це не тільки село, яке Сабирли знав з цуценячих літ, порожнє, а спорожніло й сусіднє село, і третє, п'яте, десяте, соте, і так аж до самого моря, яке хлюпоче з усіх боків півострова» [7, с. 253]. Письменник і сам приголомшений не менш Сабирли. «Що ж це таке? Чому всіх підняли й забрали? Хіба ж так можно? Цього не знали й ті, кого посадили в машини кольору хакі і повезли невідомо куди, і ті, хто саджав їх в ті самі машини і стояв в оточенні навколо їхніх сіл… Ніхто не знав» [7, с. 253]. Сабирли чекав, він сподівався, що люди все ж таки повернуться. Потім затужив, відчуваючи, що сили покидають його, завив тонким скорботним голоском. Відчувши запах хліба, пес пішов до хати. «Забувши про всі нещастя, страхи, приваблений тужливим голосом, що кликав його, не за подяку, не за шматок хліба, що йому кинули, а, відчувши у цій людині, у її голосі те саме, що мучило і його, Сабирли пішов на поклик. І людина, можливо, хотіла позбавитися самотності…» [6, с. 258].

Письменник показує, що пес відчуває те саме, що і людина. Фінал оповідання закритий. Людина йде, і Сабирли за ним. Так вони йшли довго, поки Сабирли не відстав. «Він подивився вслід людині, доки та не зникла за черговим горбом, звернув з дороги і, трохи пройшовши, заліг у межі, зарослій густою травою. Якийсь час незмигно дивився на посіріле небо, потім поклав голову на лапи і витягнувся. На розплющене око Сабирли сіла муха, але він уже не міг її прогнати» [7, с. 260].

 Таким чином, на невеликій площі оповідання письменник майстерно розкрив і показав всю глибину, всю гіркоту трагедії, що осягнула кримськотатарський народ. Герої Ервіна Умерова, не дивлячись ні на що, в немислимих для життя умовах прагнуть вижити, а головне, зберегти відчуття власної гідності, відчуття любові і відданості до рідної землі.

Символічність образу Сабирли

1.   Повторити художні засоби, переглянувши відеоурок

         https://www.youtube.com/watch?v=Isxye9La5lU
Символ (грец. symbolon)— умовний розпізнавальний знак, який полягає в заміні назви життєвого явища, предмета, поняття умовною назвою, знаком, який має щось спільне з ними.

Наприклад: весна — символ народ-ження, гроза — символ небезпеки.

Символом може бути художня деталь, порівняння, метафора.

Символічний, наприклад, образ камінного хреста з однойменної новели В. Стефаника. Маючи узагальнююче значення, символічні образи використовуються у назвах творів ("Вершники" Ю. Яновського, "Сонячні кларнети" П. Тичини).

Символічні образи зустрічаються у фольклорі:(зозуля — символ суму, червона калина — дівчина, білий голуб — символ миру, чайка — образ самотньої жінки-матері, чаєнята — діти-сироти).В усній народній творчості символи з'явилися на основі паралелізму.

У художній літературі використовується релігійна символіка:терновий вінок, хрест — символи страждань.Символи часто зустрічаються у Святому Письмі.

Художня деталь — засіб словесного та малярського мисте­цтва, якому властива особлива змістова наповненість, символічна зарядженість, важлива композиційна та характерологічна функ­ція. Через деталь значною мірою виявляється спосіб художнього мислення митця, його здатність вихопити з-поміж безлічі речей чи явищ таке, що у сконцентрованому, спресованому вигляді еко­номно і з великою експресивністю дає змогу виразити авторську ідею твору. Художня деталь з’являється часто внаслідок інтуї­тивного імпульсу, як осяяння, навколо неї нерідко «організову­ється» уся будова твору. В одних випадках художня деталь може набирати характеру символу, в інших — бути деталлю-штрихом. У тексті цей спосіб мислення матеріалізується в речових, пор­третних, пейзажних, інтер’єрних деталях. Художня деталь може надавати особливого забарвлення мовленню персонажа тощо. Вона буває як наскрізною (повторюваною) у творі, так і одномо­ментною, але в кожному разі вона має в собі прихований сенс, підтекст, може викликати широкий спектр асоціацій, здатна замінити собою розлогий опис, авторську характеристику, мір­кування, цілий епізод тощо.

Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/teoriya-literaturi/2739-khudozhnya-detal-v-literaturi Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

2.   Записати приклад алегорії з твору "Самотність" Е. Умерова