26 травня 2020 р.
11 клас
Українська література
Уроки літератури рідного краю.
Літературні персоналії територіальної громади (поезія).
Наша рідна Миронівщина багата на талановитих
людей. Сьогодні я познайомлю вас з одним із них.
Олексій
Ганзенко (із власних спогадів)
Народився (26 грудня 1958), все несвідоме та
значну, сказати б, панівну частину свідомого життя провів у селі Владиславка
Миронівського району що на Київщині, де мешкаю й нині. Чим, до речі,
кардинально відрізняюся від більшості українських письменників, які, як відомо,
неабияк хизуються, що є вихідцями; я ж, як видно, вихідцем не є, бо нікуди не
виходив.
Родина моя ніяк не сприяла появі в ній
когось, здатного більш-менш доладно стулити докупи кілька речень, мама
(Катерина Карпівна) закінчила семирічку, а тато (Федір Павлович) на незмивну
ганьбу брехливої радянської пропаганди ціле життя залишався цілковито
неписьменним. Втім була одна обставина: мама, яка більшою мірою опікувалась
культурним становленням синочка, щороку дарувала мені на день народження
книжку.
Спершу я почав писати вірші. Це трапилось
десь у початкових класах школи (навчався я в миронівських №3 та №1), більшість
із них, дякувати Богу, не збереглося; пам'ятаю, якось я навіть надіслав
сповненого захоплених вигуків віршика братові, аби підтримати його під час
служби в армії. Тут саме доречно зауважити, що я є третім сином у родині, маю
старших братів Віктора та Миколу.
Отож віршів
своїх я нікому не показував, певно соромився, аж поки не "прорвало"
мене десь аж на четвертому десяткові років життя, на той час я мав уже власну
родину: дружину Аллу та синів Дмитра й Степана. "Творча активність"
моя тоді відзначалася хіба що цілковитою відсутністю будь-якої активності,
бувало й по десять років не народжувалося жодного рядка. Але десь воно все таки
муляло, щось вихлюпувалося; врешті-решт учергове засмучений нікчемністю
опублікованих у місцевій газеті "Миронівський край" віршів земляків,
я поніс туди свої. Так почалася нова ера.
Не можу не подякувати тодішньому
редакторові газети Віктору Глущенку, ознайомившись із моїми віршами, а пізніше
– з першими несміливими спробами прози, Віктор Антонович висловився безапеляційно:
талант! Склалося так, що я не здобув свого часу вищої освіти, заробляв на хліб
далекими від інтелектуальної діяльності способами, тож висока оцінка редактора
додала мені неабиякого ентузіазму. Підтримав мене й відомий тодішній
"патріарх" миронівського письменства Петро Луста.
Нового поштовху моїм (значно сміливішим
уже тепер) спробам надало настання третього тисячоліття; не знаюся на
нумерології, але щось у навалі Міленіуму таки було, з приходом двотисячних я
знахабнів настільки, що почав обходити колективні господарства та підприємства
району, шапкуючи в їхніх керівників гроші на книжку. Ніколи в житті не
дивувався я так, як тоді, коли, відгукуючись на мої просьби, меценати почали ті
гроші давати!
Саме дякуючи добрим людям з 2004 по 2008
рік спромігся я видрукувати в місцевій друкарні аж шість книжок
найрізноманітніших жанрів, повний перелік яких надаю:
Ø
"Ефемериди
та інші оповідання" – 2004
Ø
"Дві повісті"
– 2005
Ø
"І сніг немов зола"
– 2005
(поетична збірка)
Ø
"Розкинувши руки над прірвою" – 2006 (роман)
Ø
"Смішки"
– 2008 (гумор)
Ø
"Війна з лозохвостиками"
– 2008 (роман)
Упродовж цих таки насичених років я запізнався
з цікавим гуртом людей, які об'єдналися в очолюваний Романом Кухаруком
"Літературний форум". Мав честь належати до 20 переможців проведеного
спілкою фестивалю "Поетична зима 2004", здобув неабиякі
"університети" відвідуючи спілчанські "Недільні зустрічі".
Набравши ходи спробував навіть започаткувати в Миронівці літературну студію
(вигадав для неї гучну назву: "Двері Слова"), але через те, що
відвідуваність означеної студії стрімко прямувала до нуля, від проекту довелося
відмовитись.
Краще велося
в рідній Владиславці: дякуючи сільському Голові Ларисі Зюменко, тут я зробився,
можна сказати, "офіційним" письмовцем, писав і досі пишу для місцевих
ювілеїв, ушанувань, виступаю з написаним на святах. Не вірив, до речі,
маститим, коли ті жалілися, що найважче виступати перед земляками, а виявилося
– правда!
Маючи в руках збірочку віршованих
гуморесок, гайнув у вересні 2008 до Одеси (куди ж іще!) де взяв участь у
Всеукраїнському конкурсі сатири та гумору ім. Андрія Сови. Здобув лауреатство.
Приблизно через рік отримав приємну звістку від організаторів поетичного
конкурсу Рукомесло. Виявляється, саме я став його переможцем –2009.
Започаткувалася щільна співпраця з "товстим" журналом
"Дніпро". Тут найдужче розважили мене грійні слова редакторки в
слухавці: "Отримали ваші твори, друкуватимемо їх УСІ!"
Почав
активно публікуватися в мережі. Сьогодні мої твори можна знайти на сайті
"Гоголівської академії", "Буквоїді", деяких інших. Дякуючи
добрим людям із волинського видавництва "Смарагд" у 2011 році
з'явилася моя книжка "Захід зеленого сонця."
У 2113 році став переможцем Міжнародного
конкурсу "Коронація слова" в номінації "Кіносценарії"
Пам'яті загиблих на Майдані
Коли горять шини, із неба
на голови падає чорний сніг,
І очі стають важкими на чорних від сажі обличчях.
Розносить чай із шипшини киянка – жіночка невеличка –
Із білих пластянок п'ють його, відступивши на хвилю за ріг.
Коли горять шини, дим здіймається лавою, втім нікому не страшно.
А он і чиясь душа здіймається, недоскладеним рваним віршем.
І не плачуть мужчини, бо в цю мить заклопотані зовсім іншим,
Та й не видно її, поміж кіптяви, бідолашну.
У ліпшому випадку вмреш одразу, від тортур – у гіршому.
Жіночка в синій шапці розносить чай із шипшини.
Попри кулі, що поряд, неквапливо й розсудливо п'ють мужчини,
Бо раптом застудишся й не спіймаєш свою, і вона дістанеться іншому.
Мов руїна мінойського храму сумує стара стадіонна аркада.
Вона бачила все, і розкаже, й заграє, на подив – прерадісну гаму.
Що ти згадував, хлопче з Майдану, останньої миті: дружину чи маму?
Ці слова, це усе, що я можу зробити сьогодні –
Моя барикада.
ТАМ, ДЕ ТОПОЛІ…
Гадав я: забуто-прожито,
Занесено десь по воді,
Та в полі, де скошене жито,
Тополі стоять, як тоді.
Гадав я, що біла лілея
Полишила серце моє,
Але тополина алея
Споко́ю мені не дає.
Вона мені знов усміхалась,
У тінь свою вабила знов,
Неначе нічого не сталось
І ще не зів’яла любов.
Неначе наблизиться вечір,
Ти вийдеш, тамуючи дух.
Тополі нам тихо на плечі
Опустять свій лагідний пух.
Неначе загоїлась ранка
І ще не зів’яла любов.
Я бачу їх завжди щоранку,
А потім щовечора знов.
ЗАВДАННЯ: Опрацювати матеріал уроку, скласти конспект.
Навчитись виразно
читати поезії.
