25 травня 2020 р.

5 клас

Українська мова

Фонетика й графіка.

  Повторити п.68. Виконати вправу 521 (ІІ, П. 2 – 8 ).

 Українська література

Урок літератури рідного краю.

Ознайомлення з творчістю письменників-земляків

  Наша рідна Миронівщина багата на талановитих людей. Сьогодні я познайомлю вас з одним із них.

                             Олексій Ганзенко  (із власних спогадів)

   Народився (26 грудня 1958), все несвідоме та значну, сказати б, панівну частину свідомого життя провів у селі Владиславка Миронівського району що на Київщині, де мешкаю й нині. Чим, до речі, кардинально відрізняюся від більшості українських письменників, які, як відомо, неабияк хизуються, що є вихідцями; я ж, як видно, вихідцем не є, бо нікуди не виходив.

     Родина моя ніяк не сприяла появі в ній когось, здатного більш-менш доладно стулити докупи кілька речень, мама (Катерина Карпівна) закінчила семирічку, а тато (Федір Павлович) на незмивну ганьбу брехливої радянської пропаганди ціле життя залишався цілковито неписьменним. Втім була одна обставина: мама, яка більшою мірою опікувалась культурним становленням синочка, щороку дарувала мені на день народження книжку.

   Спершу я почав писати вірші. Це трапилось десь у початкових класах школи (навчався я в миронівських №3 та №1), більшість із них, дякувати Богу, не збереглося; пам'ятаю, якось я навіть надіслав сповненого захоплених вигуків віршика братові, аби підтримати його під час служби в армії. Тут саме доречно зауважити, що я є третім сином у родині, маю старших братів Віктора та Миколу.

Отож віршів своїх я нікому не показував, певно соромився, аж поки не "прорвало" мене десь аж на четвертому десяткові років життя, на той час я мав уже власну родину: дружину Аллу та синів Дмитра й Степана. "Творча активність" моя тоді відзначалася хіба що цілковитою відсутністю будь-якої активності, бувало й по десять років не народжувалося жодного рядка. Але десь воно все таки муляло, щось вихлюпувалося; врешті-решт учергове засмучений нікчемністю опублікованих у місцевій газеті "Миронівський край" віршів земляків, я поніс туди свої. Так почалася нова ера. 

     Не можу не подякувати тодішньому редакторові газети Віктору Глущенку, ознайомившись із моїми віршами, а пізніше – з першими несміливими спробами прози, Віктор Антонович висловився безапеляційно: талант! Склалося так, що я не здобув свого часу вищої освіти, заробляв на хліб далекими від інтелектуальної діяльності способами, тож висока оцінка редактора додала мені неабиякого ентузіазму. Підтримав мене й відомий тодішній "патріарх" миронівського письменства Петро Луста.

     Нового поштовху моїм (значно сміливішим уже тепер) спробам надало настання третього тисячоліття; не знаюся на нумерології, але щось у навалі Міленіуму таки було, з приходом двотисячних я знахабнів настільки, що почав обходити колективні господарства та підприємства району, шапкуючи в їхніх керівників гроші на книжку. Ніколи в житті не дивувався я так, як тоді, коли, відгукуючись на мої просьби, меценати почали ті гроші давати!

      Саме дякуючи добрим людям з 2004 по 2008 рік спромігся я видрукувати в місцевій друкарні аж шість книжок найрізноманітніших жанрів, повний перелік яких надаю:

Ø  "Ефемериди та інші оповідання" – 2004

Ø  "Дві повісті"                                    – 2005

Ø  "І сніг немов зола"                           – 2005  (поетична збірка)

Ø  "Розкинувши руки над прірвою"   – 2006  (роман)          

Ø  "Смішки"                                          – 2008  (гумор)

Ø  "Війна з лозохвостиками"             – 2008   (роман)

    Упродовж цих таки насичених років я запізнався з цікавим гуртом людей, які об'єдналися в очолюваний Романом Кухаруком "Літературний форум". Мав честь належати до 20 переможців проведеного спілкою фестивалю "Поетична зима 2004", здобув неабиякі "університети" відвідуючи спілчанські "Недільні зустрічі". Набравши ходи спробував навіть започаткувати в Миронівці літературну студію (вигадав для неї гучну назву: "Двері Слова"), але через те, що відвідуваність означеної студії стрімко прямувала до нуля, від проекту довелося відмовитись.

Краще велося в рідній Владиславці: дякуючи сільському Голові Ларисі Зюменко, тут я зробився, можна сказати, "офіційним" письмовцем, писав і досі пишу для місцевих ювілеїв, ушанувань, виступаю з написаним на святах. Не вірив, до речі, маститим, коли ті жалілися, що найважче виступати перед земляками, а виявилося – правда!   

    

       Маючи в руках збірочку віршованих гуморесок, гайнув у вересні 2008 до Одеси (куди ж іще!) де взяв участь у Всеукраїнському конкурсі сатири та гумору ім. Андрія Сови. Здобув лауреатство. Приблизно через рік отримав приємну звістку від організаторів поетичного конкурсу Рукомесло. Виявляється, саме я став його переможцем –2009. Започаткувалася щільна співпраця з "товстим" журналом "Дніпро". Тут найдужче розважили мене грійні слова редакторки в слухавці: "Отримали ваші твори, друкуватимемо їх УСІ!"  

Почав активно публікуватися в мережі. Сьогодні мої твори можна знайти на сайті "Гоголівської академії", "Буквоїді", деяких інших. Дякуючи добрим людям із волинського видавництва "Смарагд" у 2011 році з'явилася моя книжка "Захід зеленого сонця."

   

    У 2113 році став переможцем Міжнародного конкурсу "Коронація слова" в номінації "Кіносценарії" 

                                             

                                       Пам'яті загиблих на Майдані

 Коли горять шини, із неба на голови падає чорний сніг,
І очі стають важкими на чорних від сажі обличчях.
Розносить чай із шипшини киянка – жіночка невеличка –
Із білих пластянок п'ють його, відступивши на хвилю за ріг.

Коли горять шини, дим здіймається лавою, втім нікому не страшно.
А он і чиясь душа здіймається, недоскладеним рваним віршем.
І не плачуть мужчини, бо в цю мить заклопотані зовсім іншим,
Та й не видно її, поміж кіптяви, бідолашну.  

У ліпшому випадку вмреш одразу, від тортур – у гіршому.
Жіночка в синій шапці розносить чай із шипшини.
Попри кулі, що поряд, неквапливо й розсудливо п'ють мужчини,
Бо раптом застудишся й не спіймаєш свою, і вона дістанеться іншому.

Мов руїна мінойського храму сумує стара стадіонна аркада.
Вона бачила все, і розкаже, й заграє, на подив – прерадісну гаму.  
Що ти згадував, хлопче з Майдану, останньої миті: дружину чи маму?
Ці слова, це усе, що я можу зробити сьогодні –
Моя барикада.

ТАМ, ДЕ ТОПОЛІ

Гадав я: забуто-прожито,
Занесено десь по воді,
Та в полі, де скошене жито,
Тополі стоять, як тоді.

Гадав я, що біла лілея
Полишила серце моє,
Але тополина алея
Споко́ю мені не дає.

Вона мені знов усміхалась,
У тінь свою вабила знов,
Неначе нічого не сталось
І ще не зів’яла любов.

Неначе наблизиться вечір,
Ти вийдеш, тамуючи дух.
Тополі нам тихо на плечі
Опустять свій лагідний пух.

Неначе загоїлась ранка
І ще не зів’яла любов.
Я бачу їх завжди щоранку,
А потім щовечора знов.

Опрацювати матеріал уроку.

Навчитись виразно читати поезії.

      Написати конспект уроку, вивчити. 

 Навчитись Виразно читать поезії.