05 травня
2020 р.
11 клас
Українська література
1. Юрій Андрухович.
«Shevchenko is OK» ‒ есе, у якому автор звертає увагу на потребу
нового осмислення класичної літератури. Актуальність потреби пошуку Тараса Шевченка з «людським обличчям».
Ø Розповідь учителя:
Тема Великого Кобзаря належить в Україні до вічних тем. Тарас
Шевченко та його творчість були важливі не лише у XIX–XX століттях, а
залишаються актуальними і в наш час. За словами О. Забужко: «Шевченко є таким центром, навколо якого без
упину точаться дискусії й суперечки, важливі для сучасної української
ідентичності» Цьому підтвердженням є безліч досліджень і
розвідок сучасних науковців у нашій країні та поза її межами. Серед них
особливої уваги заслуговують доробки Г. Грабовича «Шевченко як міфотворець», О. Забужко «Шевченків міф України», Ю.
Барабаша «Тарас Шевченко: імператив України», Ю. Андруховича «Shevchenko is OK»,
С. Цві-люка «Історична мудрість Великого Кобзаря», Р. Радишевського «Польська
рецепція Т. Шевченка у працях В. Гнатюка», М. Якубця «Шевченко і польська
література», Г. Заринської «Тарас Шевченко — бард Майдана. Позачергова історія
українського романтизму» тощо.
У цих працях науковці із різних позицій
розглядають постать провідного митця українського народу, даючи своє бачення на
життєвий і творчий шлях Т. Г. Шевченка.
Цікаві спостереження
про Тараса Шевченка зробив український письменник та літературознавець Юрій Андрухович у своїй розвідці «Shevchenko is OK». Автор
висловлює своє бачення про життєвий і творчий шлях Великого Кобзаря, слугуючись
уже відомими працями своїх попередників: «Про
нього казали, що він підкинутий простим селянам нащадок великокнязівського
роду. Що він здатен випити пів барила горілки і навіть не захмеліти. Що він
живе зі своїм петербурзьким учителем Карлом Брюлловим як із коханцем. Що він
готовий очолити українсько-польське повстання на Правобережній Україні. Що він
водить за собою по найшанованіших прийняттях цілу юрбу волоцюг, утеклих
каторжан і брудних завошивлених музик, які грають йому до танцю. Що кожен свій
заробіток від малювання картин він тут-таки роздає мандрівним дідам. Що
насправді він упир і тому так багато крові в його поемах»
У своєму
дослідженні Ю. Андрухович пішов далі і виділив такі архетипи Шевченка:
«Шевченко комуністичний». Висувається теза про соціальне
походження (пригноблені низи), якому він усе життя залишався вірний; ненависть
до панів, панства і панськості; безпосередні заклики в поезіях до
насильницького повалення панівного ладу (сокири, кров, народна революція);
послідовний егалітаризм; схильність до комуністично-утопійної візії майбутнього
(«оновлена земля»). Особливо наголошено на близькості Шевченка до російських
«революційних демократів», його залежності від їхніх упливів. Деякі радянські
жерці саме цієї відміни його культу пішли ще далі, говорячи про Шевченків
радянський профетизм (образ сім’ї великої, вольної, нової із «Заповіту»
потрактовано як «передчуття сім’ї народів Радянського Союзу»).
«Шевченко націоналістичний».У творах поета домінує
козацько-лицарський дух, Шевченко першим розбудив приспану українську
національну свідомість, націю назвав нацією, окреслив її ідею та історичну
перспективу. Ідеалом поета є Воля, що її, безперечно, слід розуміти як волю для
України. У його творах знаходимо вияви ненависті чи принаймні погорди до інших,
ворожих, націй (москалі, жиди, ляхи), часом дістається навіть німцям («куций
німець узловатий»).
«Шевченко християнський». Саме життя Шевченка є взірцем
християнського мучеництва. У його творах знаходимо безліч біблійних мотивів,
образів і алюзій (Біблія взагалі була улюбленою книжкою, що до неї він вічно
повертався). Шевченко є творцем певної послідовної й цілісної етичної системи,
яка полягає в неухильному ствердженні правди, добра, любові до всіх і всього, а
найперше — до слабких і пригноблених, отже засадничо є глибоко християнською.
Своєрідність Шевченкового християнства — ніде правди діти — полягає в тому, що
він був у конфлікті з офіційними церквами і церковниками, поступово у своїй
вірі рухаючись у бік персоналістського протестантизму.
«Шевченко атеїстичний».Нелюбов і навіть різке неприйняття
Шевченком усього, що пов’язане з церквою та церковниками, очевидні в його
текстах. Ксьондзи, попи, ченці годовані, ритуальна атрибутика викликають у нього
сталу ідіосинкразію. Про православно-візантійський обряд він записує у своєму
«Щоденнику»: «...Цілком щось чуже й далеке, якийсь Тибет чи Японія». Не варто
робити з нього ікону, адже саме іконами він закликав піч топити, а з багряниць
дерти онучі. Але річ не тільки в нетерпимості до обрядів і попівства як
суспільного інституту. На рівні чистих ідей він теж виявляє протест, пишучи, що
заради України він здатний проклясти й самого Бога.
«Шевченко дисидентський». Доля Шевченка — це приклад індивідуальної
боротьби самотнього ідеаліста з тоталітарним режимом. Шевченків етос — це,
власне, етос протистояння людини чомусь значно більшому, потужнішому,
знеосібленому, якійсь гігантській машинерії пригнічення.
«Шевченко анархічний». Насамперед він був вільною людиною,
справжнім богемним гулякою,душею товариств, не останнім пияком і відвідувачем
борделів. Його нетерпимість до умовностей (станових, звичаєвих, ритуальних) не
має меж. Іноді він просто шокує оточення своєю стихійністю та
непередбачуваністю. Звідси — його часті бунти, але годі вбачати в них якусь
політичну запрограмованість, він свідомо аполітичний.
На одному із
Шевченківських вечорів Ю. Андрухович висловив своє бачення стосовно Т. Г.
Шевченка говорячи про те, що ми звикли ідеалізувати цю постать, натомість
стверджує, що «Шевченко — не ідеолог, а
видатний поет і дуже харизматична постать, здатна притягувати людей і
породжувати чутки навіть тепер. Цю постать треба олюднювати, позбавляючи
ритуалізації» . Письменник намагається розвінчати міф про Шевченка як
мученика і відзначає, що він є «рідкісним
щасливцем», адже мало хто досягає так багато в земному житті, як він.
2. Оксана Забужко. «Казка про калинову
сопілку» ‒ повість-притча; міфологічна основа повість; жіноча версія леґенди
про Каїна і Авеля, яка обертається напруженою психологічною драмою. Образи
сестер – Ганни-панни та Олени
як казкові моделі дідової і бабиної дочок. Понадчасовість образу-символу калини у повісті.
Оксана
Забужко, українська
поетеса, письменниця, літературознавець, публіцист, філософ, Лауреат Шевченківської Премії 2019 року
Казка про калинову
сопілку
Стислий переказ, виклад змісту
Дівчинка
народилася з місяцем на лобі — невеликою багряною міткою-серпиком. Мати
переживала, що то за знак, хотіла вірити, що на добре, на якусь особливу долю.
Вечорами розчісувала доньку, розказувала казки про дівчину-золотоволоску, про
Ганну-панну. Ганна росла гордою, розумною не по літах, а сільські кумасі тільки
дивувалися. Не знали, яка гризота матері Марії — адже вона вийшла за свого
чоловіка Василя з досади.
Коли її прийшли сватати, батько не дозволив віддатися за любого,
але далекого й непевного чоловіка. Тоді вона дала згоду першим, які прийшли,
сватам. Незабаром батько помер і часто приходив до дочки у снах.
Друга дочка, Оленка, народилася кволенькою, плаксивою. Батько за
нею упадав, панькався понад міру, захищав від матері, навіть на роботу брав,
вставав уночі до малої, співав пісню. Ця пісня так вразила Ганнусю, що вона з
ревнощів відлупцювала Оленку й добряче дістала за це від матері.
Сестри щодалі все більше не любили одна одну. Мала намагалася весь
час вивести із себе Ганнусю, дратувала її, старша сестра била молодшу.
Батько, ніби відчуваючи за собою якусь вину, привіз Ганнусі з
ярмарку багато шовкових стрічок, а Оленці — тільки горіхів та родзинок. Якось,
дивлячись на місяць, Ганнуся спитала батька про плями на ньому. І той розповів
про Каїна та Авеля. У дівчини залишилося лише одне питання: чому Бог прийняв
жертву Авеля і не прийняв Каїнової, чому одного брата полюбив більше, адже вони
обоє добре працювали.
Якось до них завітала циганка і сказала, що Ганнусі краще б піти в
монастир, бо не будуть батьки нею тішитися. А от про молодшу подбають і так.
Марія здивувалася і стривожилася, але, звичайно ж, відмовилася.
Ганна
стала вже дівчиною, і про неї розпитували матері сільських парубків. Декотрі й
сватів уже засилали, але отримали чемну відмову — мала ще. Мати більше
вболівала за Ганну, а батько — за Оленку, то й приліпилося — дідова дочка й
бабина дочка.
Ганна могла визначати, де є вода, щоб копати криницю. Це виявилося
випадково, і з тих пір її запрошували в усі навколишні села. Мала вже й свій
заробіток. Якось на ярмарку, побачивши отамана чумаків, спитала у матері, що то
за біла пані поряд із ним сидить. Мати, звичайно, нікого не побачила. Потім
виявилося, що ті чумаки завезли чуму.
Оленка вилюднилася, зробилася славним дівчам. Найбільше любила
прясти. Але продовжувала робити сестрі різні капості. Ганнусі не хотілося й
бути в хаті.
Через хатні заколоти Ганна переставала чути воду. Якось замість
води показала на вбитого й закопаного чоловіка, вказала й на вбивцю.
Дівувати сестри почали майже одночасно. Батькам довелося справити
їм чимало одягу, хоч Ганна й сама вже заробляла, але не вважала це серйозним,
не дорікала сестрі, що й та користується її працею.
Ганнусю в гурті обирали на Лелю й на "тополю", вона була
в усьому найгарнішою. Тому інші трималися якось осторонь, не вважали за свою, і
це засмучувало дівчину.
Якось Ганнусю помітив найкращий та найбагатший хлопець на селі
Дмитро Маркіянів. Найняв для неї музики, сказав, щоб вийшла увечері на леваду.
Вона відмовилася. Усі вже вважали їх гарною парою, навіть не думали, що дівчина
буде проти. Дмитро не любив, щоб було не по його, підстеріг Ганну і ледь не
взяв силою. Вона вкусила його і втекла.
Непомітно розквітла й Оленка. Коли восени прийшли свати, Ганнуся
не одразу й зрозуміла, що Дмитро сватає не її, а молодшу сестру.
Це був сором. У душі Ганни застигла образа, потім усе гостріше їй
хотілося помститися. Якось, повертаючись додому, знайшла красивий чоловічий
пояс. Узяла додому, поклала під подушку. Уночі якийсь приємний чоловічий голос
сказав, щоб повернула пояс, а як не оддасть, то мусить стати його дружиною.
Вирішила, що то і є її доля.
Щоночі дивний чоловік був із нею, а на ранок відлітав через комин,
як дим. Ганнуся змарніла, тільки й ждала ночей. А ще мріяла про помсту Оленці.
Адже незабаром — її весілля, і вони, мабуть, разом із Дмитром задумали її так
покарати.
У неділю Ганна взяла ніж і запропонувала Оленці піти до лісу
прогулятися. Та погодилася, і Ганна її там зарізала. Повернулася надвечір сама
не своя, на питання, де сестра, говорила, що не знає. Чоловіки шукали Оленку в
лісі, але так і не знайшли.
Ганна збожеволіла, лежала мовчки на печі вагітна. Одного разу
селом проходила чумацька валка. До Василя й Марії попросилися переночувати
кілька. Стали розмовляти. Молодий чумак вийняв сопілку, вирізану з калини біля
села, а та заспівала Оленчиним голосом. Ганнуся скочила з печі й зареготалася,
сказала, що справдилося все. Зрозуміли, хто вбивця, послали по сторожу. Поки
прийшли, а в хаті нікого не виявилося, тільки на полу слід смоляний залишився.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Визначаючи
жанр «Казка про калинову сопілку», літературознавець Ярослав Голобородько
стверджує: "Це — повість-притча, повість-міф,
повість-метафора, виконана у «прафольклорному» річищі із використанням
величезного фольклорного матеріалу.
Визначення
самою авторкою жанрової природи твору — повість, є свідченням того, що у ній зображено
життя, працю, виховання дітей у родині Василя та Марії протягом двадцяти років.
Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки:
дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори- звернення Ганни-панни до
панотця і сатани, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка твору.
Все це дає підстави стверджувати, що повість Оксани Забужко тісно
переплітається з казкою.
І все ж перевагу слід надати ознакам повісті: відповідний спосіб художнього
зображення дав можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру
головної героїні — Ганни-панни. Отже, «Казка про калинову сопілку» —
це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в
ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому
творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони підпорядковані епічній
організації художнього матеріалу.
На матеріалі усної народної творчості та біблійної легенди письменниця
створила оновлений міф про двох сестер, у якому розглядає вічні філософські
категорії життя і смерті, добра і зла, любові й ненависті. Важливими моментами
у творі є проблема батьківського виховання, поняття про щастя "на
зло", стосунків у родині, врешті-решт, вибору людини, пошуку нею істини.
[Електронний
ресурс]
Завдання: Опрацювати матеріал уроку, скласти опорний конспект.
Підготовка до ЗНО. Повторення. Авраменко О. с.
458-461.
Ліна Костенко
Виконати тести с.462-466.
Перечитати твори, повторити вивчені напам'ять.
Комментариев нет:
Отправить комментарий