08 травня 2020 р.
11 клас
Українська література
1.
Сергій Жадан. «Ворошиловград», «Інтернат». «Ворошиловград» ‒ твір жорсткий, меланхолійний та реалістичний про людину, яка
намагається протистояти тиску бездуховного прагматизму сьогодення і відвойовує
своє право на буття. Часові шари та їхнє переплетіння в романі. «Вчорашнє» як
екзистенційна сталість для героїв твору. Система образів і персонажів роману
«Ворошиловгра́д» — роман українського письменника Сергія Жадана, опублікований 2010 року
видавництвом Фоліо (Харків). Роман переміг у конкурсі Книга року Бі-Бі-Сі за 2010 рік, а 2014 року
роман був удостоєний швейцарської літературної премії Jan Michalski Prize. 12 грудня 2014 року на честь десятої
річниці премії BBC Україна спільно
з культурною програмою ЄБРР оголосили роман
Книгою десятиліття Бі-Бі-Сі. Окрім української, роман виданий російською, польською, німецькою, французькою та іншими мовами. Роман включено до
списку «Від Сковороди
до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою»
Перегляньте відео:
Аналіз
Роман Сергія
Жадана «Ворошиловград» вщерть наповнений пригодами, розмовами і
промовами, гімнами і спірічуелзами, сексом і кочівниками, комерсантами і
рейдерами, авіацією і футболом, метафорами і сюрреалістичними візіями, джазом,
коліями, кукурудзою та багатьма іншими визначальними речами і важливими
деталями. Все це в лінійному хронологічному викладі подій тісно переплетено й
пов’язано. Тому нещодавня назва Луганська на тлі подієвого розмаїття
асоціюється не так із нині всіма забутим Ворошиловим, як із ворушінням,
неспокоєм. Цей заголовок, розпадаючись на дві сутнісно і стилістично далекі частини
– на приземлене, теперішнє ворушіння і древній, урочистий град (в значенні
місто) – відбиває наскрізну амбівалентність на всіх рівнях тексту. Роман
соціальний і, водночас, ліричний; письмо реалістичне, але таке, що часто
непомітно, ненароком стає сюрреалістичним, а потім, ніби й нічого не сталося,
повертається назад у русло реалізму; серйозна епічність тут сусідить із
пародією, проповідницька урочистість – із ґротеском; напругу небезпеки, смерті
може супроводжувати сміх або секс.
Цей роман, що в ньому від початку до кінця
події й обставини змінюються швидко, кардинально і непередбачувано, можна було
б порівняти з арканом – танцем, у якому поступове наростання руху (танець
виконують чоловіки, ставши колом, поклавши руки на рамена один одному) досягає максимальної
кульмінаційної швидкості і, завмерши, завершується викиданням сокири.
Круговерть подій у романі Жадана обриває постріл.
Час роману – теперішній. Відправні
топонімічні точки – Харків і Ворошиловград, однак назва містечка, довкола якого
обертаються головні події, невідома.
Головний герой, він же й оповідач, – Герман
Корольов (Гера), має 33 роки й нікому
не потрібну вищу освіту (закінчив Харківський істфак). З таким ім’ям і
прізвищем батьки, мабуть, бачили його зіркою авіації, але вийшло не так. “Всі
ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами”, – констатує сам
Герман, переглядаючи у сновидінні картини минулого. Знаковим є вік героя, вік
Христа, у людському вимірі – період своєрідного другого входження в життя.
Роман починається з того, що одного дня, о
п’ятій ранку, узвичаєну розміреність Германового життя (свобода від батьків,
наймане, завалене власними і чужими речама помешкання, передвиборчі тренінги,
агітаційні дебати, регулярні гроші, відмиті з переказів спонсорських фондів,
надійні напарники Льолік і Болік) – перериває дзвінок. На тлі всіх подальших
перипетій цей дзвінок сприйматиметься як заклик “устань – і йди!”. Телефонують
із дому, точніше із бензозаправки, юридичним власником якої є Гера, хоча
фактично бізнесом керував його старший брат. “Дружище” Коча, механік-самородок,
який працює на заправці, прокуреним голосом (“так, ніби замість легень йому
було вмонтовано старі, пропалені динаміки”) повідомляє, що сталася “шняга”:
брат несподівано “увалив” в Амстердам, залишивши все напризволяще, без вказівок
і настанов. З цього моменту починається повернення Германа додому – до
безіменного містечка, де він виростав, звідки його батьки і він сам свого часу
втекли за 200 км на північ – до Харкова. Їдучи додому, Герман не підозрював, що
його поїздка “на один день” затягнеться на невизначений час або й назавжди.
У дорозі з Германом стаються дві знакові
події. По-перше, на капот Льолікового, придбаного за “відмите бабло”
фольксваґена вискакує курка. По-друге, в червоному “овіяному пилом і обмащеному
кров’ю” ікарусі Герман має важливу розмову.
Спочатку про
курку. Переїжджаючи міст, Льолікова “консервна бляшанка” опинилася в пробці –
розвернутим птаховозом перегородило дорогу, і кури вільно “тусували” по трасі
(“висиджували яйця під колесами фур”). Курка, зауважує Болік, – символ смерті.
Попри загалом оптимістичний, життєіронічний настрій в описі навіть дуже
серйозних подій, смерть у романі нагадує про себе на кожному кроці: ікарус –
вимазаний кров’ю; запах нікотину і смерті в автобусі; засохла кров на лезі
ножа; підпалений бензовоз; повішана Пахмутова (це не та, пісні якої так довго
не давали розвалитися радянському союзові, це – кличка вівчарки); безглузда
стрілянина “прилизаного” у вівцю; дика розправа перевізників бензину із кимось
із-поміж себе; очі цигана чорні як смерть; напруга в повітрі перед смертельним
пострілом. Наприкінці роману смерть таки постане перед головним героєм у своїй
незбагненності.
Але курка – це не лише вісник смерті.
Курка має в романі ще одне символічне значення, і стосується воно жіночої
поведінки (зв’язок тут присутній на рівні етимологічної спорідненості та
фонетичної близькості слів). Ця поведінка в романі «Ворошиловград» споріднює
чоловіків так само, як і пролита в спільних бійках кров.
До таких “спільних” жінок, втім, не
належить Ольга – бухгалтер, яка веде фінансову документацію бензозаправки. Її
стосунки з Германом складаються так, що епізоди їхнього тілесного наближення
(купання в річці, ночівля в закинутому піонерському таборі, напівсонні доторки
до шкіри) сприймаються як найбільш нереалістичні події роману. Кохання потребує
відстані, інакше – “все зіпсуєш”, – каже Ольга. “До кохання треба дожити”, –
пише юна, досвідчена власниця Пахмутової. Здається, саме Ольга дає надію на те,
що щось із юнацьких мрій і передчуттів у цьому світі може справдитися.
Жінок у романі виділено в особливу
категорію, що має безпосередній доступ до таємниць життя і смерті.
Але
повернімося до тих знаків, що їх отримує Герман у дорозі. Дивна розмова
відбувається в потайній частині автобуса, що везе дрібних комерсантів із
Харкова на Донбас: питання муринки до випадкового супутника, себто Германа,
звичні й банальні, але її коментарі звучать як цитати зі стародавніх книг
східної мудрості, як проникливі психоаналітичні висновки й передбачення:
–
Куди ти їдеш? <…>
–
Додому <…>
–
А хто тебе там чекає?<…>
–
Ніхто не чекає <…>
–
Навіщо їхати туди, де тебе ніхто не чекає? <…>
–
Я не надовго. Завтра поїду назад.
–
Ти так боїшся туди повертатися?
–
З чого ти взяла?
–
Ти ще не встиг приїхати, а вже збираєшся назад. Ти боїшся.
<…>
–
Думаю, ти так швидко тікаєш, оскільки забув усе, що з тобою було. Коли згадаєш,
тобі буде не так просто звідти поїхати.
Процес
згадування починається відразу після того, як муринка дає випити Германові
“солодкого напою”. Першою йде в хід підсвідомість: уві сні Герман бачить
пшеничні поля, що межували із передмістям, де виростав, літаки, аеродром,
згадує безнадійні дитячі мрії. Далі, після приїзду на заправку (чи, як каже
Герман – додому), естафету перебирає Коча – перший важливий дорослий у дитячій
пам’яті після родичів і близьких, гроза мікрорайону, взірець для підростаючого
покоління. За Кочею підключається Травмований – механік на заправці, який
колись був кращим бомбардиром фізкультурного руху в містечку. За ним у пам’ять
втручається Ольга. Вони збурюють минуле мимоволі, своєю присутністю. Вони не
кажуть зайвого і не запитують. І водночас кажуть дуже важливі речі і запитують
про визначальне. Вони допомагають Германові здійснити вибір: продати заправку і
знову втекти до свого безпроблемного існування чи “згадати все” – залишитися
вдома, “окопатися” й “відстрілюватися навсібіч”.
А тепер уявіть собі ваш подив, коли Герман,
поїхавши на похорон до Кочиної тещі, у надмогильній промові пресвітера знов чує
вже знайомі йому слова: “Навіщо їхати туди, де тебе ніхто не чекає? Навіщо
тікати від тих, хто любить тебе? <…> Чому вчить нас ця смерть. Вона вчить
нас, що потрібно вміти пригадати все, що було з нами, і що було з тими, хто
поруч із нами. Це головне. Бо, коли ти все згадаєш, піти тобі буде не так
просто.” Пресвітер майже дослівно виголошує фрази, що їх чув Герман від муринки
в автобусі. Складається враження, ніби поминальну промову адресовано спеціально
Германові: щоби підтримати його, розвіяти сумніви і страхи.
Германове повернення й пригадування часто
супроводжують саме ці, ніби й випадкові, але, воднораз, важливі й визначальні
для нього слова. Приміром, коли Герман з Ольгою їдуть добувати бюрократичний
папірчик до колишнього директора нафтобази, щоби ним (папірчиком) відбивати
напади рейдерів, то цей бадьорий старий “із ленінською лукавинкою в очах”
питає: “Що з тобою таке, внучку? <…> Чому так легко віддаєш те, що
належить тобі? [йдеться про навушники – М. К.-Ч.] <…> Потрібно захищати
те, що належить тобі по праву, а то так і будеш ходити – без навушників, без
бізнесу і партійного стажу. Зрозумів?” Так само можна згадати у цьому зв’язку
випадкову розповідь невідомої по телефону про страх висоти, що завершується
необхідними Германові на ту мить словами: “попустися”.
Слова, в яких, згідно з контекстом, ідеться
про одне, означають для Германа зовсім інше – вони адресовані саме йому, вони
його підштовхують, присоромлюють, розпружують; дають відповіді й підказки; вони
його тримають.
Здається, весь світ говорить щось Германові,
і вражає те, як Герман (Жадан) може це чути і бачити: “Небом пересипались чорні
зірки, пробиваючи густе повітря й запалюючи суху траву <…> Я бачив, як
коріння вперто пробивалось крізь висушений за літо ґрунт, тягнучись до води, що
залягала глибоко, наче магма. Я бачив срібні жили води, які проступали
тонко-тонко, омиваючи тіла померлих, закопані тут невідомо ким і не знати коли,
прорізаючи чорноземи і рухаючись у темну безвість. Я бачив, як залягає глибоко
в тілі долини чорне серце кам’яного вугілля, як воно б’ється, даючи життя
всьому навколо, і як свіже молоко природного газу згортається в гніздах та
підземних річищах, твердне й напоює собою в’язкі корені і як цими коренями
рвуться вгору шаленство і стійкість, повертаючи стебла трави проти напрямку
вітру”.
Багато визначає в романі земля. Йдеться про
східне прикордоння, за яким починається порожнеча. Люди, які живуть на цій
землі, “на просмолених пагорбах” і в залитих сонцем долинах, серед безконечних
безнадійних кукурудзяних піль, на цих історичних і геополітичних протягах,
приречені, ставши пліч-о-пліч, протистояти тим, хто хоче їх витіснити:
відібрати бензозаправку, приватизувати занедбаний аеродром із “розбитим серцем
асфальту”; чинити опір тим, хто просто примушує їх здатися перед відсутністю
перспективи, “прогнутися” або виїхати – туди, де житиметься краще.
І, хоч як дивно, над цією землею поезія
просто висить у повітрі. Вона промовляє вустами пресвітера у поминальній
промові або виказує себе за посередництвом хвалебних пісень на весіллі чи на
святкуванні народження пророчиці й рятівниці Моки, або ж долинає із давнини
через африканські спірічуелзи у дивовижній зачитаній книжці «Історія і занепад
джазу в Донецькому басейні». Прості слова, перемішані зі словами гімну срср, із
зашифрованою циганською лексикою – про радість відходу (“Слався, наша Вітчизно,
вільна і незалежна, слався, наш небесний Єрусалиме, дружби народів надійний
оплот! Слово Ісуса, сила незрима, саре манула де таборо явена, романо законо
припхенела <…>”); про чудо народження (“Ти, що з нічого виникла <…>
і що прийшла нізвідки. Солодка, як світло, й невидима, наче ніч, <…> З
зоряного неба зроблено твою голову. З місячних променів зроблене твоє праве
око, з жовтого сонця – ліве. З комет та небесного каміння зроблено твої зуби. З
жовтневого туману витворено твою шкіру. З дощів постали твої легені, а з посухи
б’ється твоє радісне серце…” (читач подумає: звідки це?.. щось дуже знайоме?..
щось із стародавнього епосу?.. А через кілька сторінок натрапить на слова, ніби
адресовані спеціально йому з цього приводу: “Невдячне заняття, пов’язане з
пригадуваннями й зіставленнями”); про втому і любов (“Життя – це машина, яку
зробили для нас, і ми знаємо, що не варто боятись цієї машини. Золоті цехи
відкривають для нас свої брами. Високе небо пливе над нашими школами та
крамницями. І все, що на нас чекає, – пустка і забуття, все, що на нас чекає, –
любов і спасіння”). Поезія постає в романі як повнота відчуття життя.
Згадувана книжка про становлення джазу на
Донбасі має чудодійні властивості. І в існування такої книжки, можливо,
доведеться повірити, адже ми не сумніваємося ув авторській правдивості, коли
довідуємося, що Болік, Гєрин друг по відмиванні грошей (наприкінці роману
з’ясується його повне ім’я – Борис Колесніченко), слухає Паркера! Отже –
Паркер: “Боря підсовував мені диски Паркера. Я слухняно ставив їх один за
одним. Паркер рвав повітря своїм альтом. Його саксофон вибухав, ніби хімічна
зброя, винищуючи ворожі війська. Паркер дихав через мундштук, видмухував золоте
полум’я праведного гніву, його чорні пальці залізали до роз’ятрених ран
повітря, витягуючи звідти мідні монети й сушені плоди. Прослухані диски я кидав
до свого потріпаного шкіряного рюкзака”. Цей поетичний відступ у контексті
реальності вражає несподіваною появою і раптовим зникненням, відсутністю
стилістичних переходів чи бодай графічного відокремлення від решти тексту.
Музика Паркера тут – органічна частина реальності: Паркер витягував пальцями
мідні монети й сушені плоди – я кидав диски до рюкзака.
Так само не випадає сумніватися у
правдивості ночі в монгольському таборі, у народженні Сивілою золотоокої
дівчинки Моки (чи ж не Мокоші – язичницької слов’янської богині родючості й
дощу?), бо все описано у подробицях і деталях, із реалістичною точністю (аж до
такої дрібниці, як подарована новонародженій срібна печатка «ФК Шахтар»!), бо
феєричне запаморочення настає лише на мить від галактичних дитячих пустощів
(“діти стрімко пролітали повз дорослих <…> збивали з небес зірки довгими
сухими палицями, і зорі, обсипаючись, мов горіхи, лунко бились об брезентові
дахи наметів”) і значно сильніше спантеличує безшумне зникнення табору.
Здається, що автор розкручує реальність до
краю, навмисне доходить у реалістичному письмі до такої межі, за якою вся ця
реальність не витримує і з неї, як із надтріснутого яйця-райця, починають
валити валом дивні картини безтілесних людей, чудернацьких істот; виростають із
туману посеред простору, як гриби, намети біженського табору; виходять із
пшеничного поля пілоти й механіки, викочують літак, із якого, як із пандориної
скриньки, вистрибують “руді лисиці й чорні коти, голуби й чаплі <…>
річкові жаби, <…> кажани”, а під час бездоганно реалістичного діалогу в
лікарняній палаті, цілком на законних підставах – за посередництвом книжки –
підключається дивна розповідь про джаз у Донецькому басейні…
Автор уникає адміністративних назв великих
територій. У «Ворошиловграді», як вже зазначалося, є східне порубіжжя, Донбас,
за ними на схід – порожнеча, а далі, за порожнечею – Китай; є минуле зі
спогадами дитинства й теперішнє із генетично модифікованим “диким
капіталізмом”. Минуле нагадує про себе не лише такими знаками, як Пахмутова чи
трансформованими цитатами з гімну, не лише висить у Кочі на стіні, “в натурі”,
як карта імперії, дбайливо змінена до невпізнання строкатими матеріальними
слідами теперішнього, – в ньому, в минулому, заховано для оповідача щось
надзвичайно цінне, визначальне для теперішнього і майбутнього.
Чого нас вчить «Ворошиловград»? – запитаємо себе, перефразовуючи
слова пресвітера. Він вчить нас, що треба вміти пригадати все, що з тобою було,
і тоді тобі буде не так просто піти; що найбільше, що нас об’єднує, – це
простір і смерть; що дуже важливо – вчасно помолитися; що рятуючи близьку
людину, раптом відчуваєш, як змінюються обставини і як вона починає рятувати
тебе; що найголовніші речі – вдячність і відповідальність… Друге входження в
життя головного героя супроводжується набуттям саме цих – простих і пронизливих
істин.
“Цей роман для мене дуже важливий” – зізнався Сергій Жадан, презентуючи
«Ворошиловград» на Львівському книжковому форумі. І додав: “ми з видавцями домовилися, що так я казатиму щоразу, коли виходитиме
моя нова книжка”… (Щодо видавців, – а це найбільше українське видавництво
«Фоліо», – то вони, схоже, вирішили не завдавати собі клопоту із обкладинкою
книжки. Як на мене, фотографія бензозаправки не найкращим чином репрезентує
зміст роману, окрім того, збивають із пантелику сигнальні написи
“автозаправочная станция” і “бензин” на сфотографованій будівлі, бо
сприймаються як частина заголовка.) Як це видно із зацитованого
висловлювання Жадана, він і в романі часто повертає однозначне нібито
висловлювання, якимось неочікуваним, несподіваним боком. Таким є й завершення
роману: здається, головний герой повернувся – остаточно вирішив залишитися
вдома, однак останні речення описують, як він виходить за межі містечка і
відчуває відкритість перед собою нових доріг…
У романі «Ворошиловград» поглинута подієвою
інтригою увага читача краєм ока фіксує знаки непроминального. Автор не акцентує
на цих моментах, але у творі вони важать дуже багато. Маю на увазі
невипадковість таких деталей, як вік головного героя; наскрізний мотив повернення,
пам’яті; віщі знаки, що супроводжують його на шляху. Ніби обмовившись, автор
каже одного разу про Ворошиловград як про небесне місто – “небесний
Ворошиловград”. Це свідчить про своєрідний зсув чи трансформацію історії в
романі: авторське співвіднесення старозавітного і сучасного людського шляху до
обіцяного небесного Єрусалима.
Електронний
ресурс. Марія Котик-Чубінська. Дорожні знаки до Ворошиловграда
2.
Марія Матіос. «Майже ніколи не навпаки» ‒ сімейна сага в новелах. Міфологічні
витоки в романі. Біблійні алюзії, роль їх. Особливості оповіді й
характеротворення
Перегляньте відео:
Сімейна сага
«Майже ніколи не навпаки» М. Матіос (1-ше місце конкурсу «Коронація слова»,
2007 р.) за формою, майстерністю та глибиною викладу не поступається її
найвідомішому роману – «Солодка Даруся». Композицію
роману складають три новели: «Чотири – як рідні – брати», «Будьте здорові,
тату», «Гойданка життя». Оригінально
визначає авторка жанр – сага, і додає – сімейна, у новелах (сага –
північноскандинавський жанр, у більшості своїй історично-біографічна або
міфічна оповідь ). Композиційним стрижнем є головна
думка – все чує над собою владу
минущості… окрім любові. Твір зачаровує читача, вражає гіркою
логікою викладених подій. Лише на останніх сторінках книги знаходимо відповідь,
чому так сталося в першій новелі, а «Гойданка життя» остаточно переконує, що
майже ніколи не є навпаки. Бо не могло бути інакше… Твір щедро насичений
діалектною мовою: «Не мий мене так файно,
як до шлюбу», «Щезла би’сь у болото»,
«…через день після другої Богородиці. Двадцять третього копня (стара назва
вересня)….за день до Введення. Третього просинця (стара назва грудня)». У
сімейному і громадському побуті гуцулів стійко збереглися своєрідні архаїчні
риси, патріотичні устрої, повага до батьків, висока духовна культура: традиції,
вірування, звичаї, обряди: «Помолимося за
Дмитрика… І всі четверо звернули очі й складені до молитви долоні до Матері
Божої під рушником серед стіни. – Прийми, Боже, грішну душу раба Божого Дмитра
в царство Твоє небесне, а нас заступи-заборони від злого умислу й дурного діла…
– незвичними словами закінчив молитву старший Черв’юк». Поряд із народними
звичаями наявні описи речей ужитку, наприклад гуцульського національного
посуду, що надають роману неповторного колориту: «Філігранно акуратний, вигадливо різьблений та ще більш вигадливо оздоблений
білими пацьорками, розміром на три чверті вказівного пальця келишок із дерева
м’якої роди красується зараз перед очима молодого на оздобленому такими ж чисто
білими пацьорками підносі. Він лише на перший погляд звичайний. Насправді
келишок має простий, але водночас бездоганно винахідливий секрет, від розкритої
таємниці якого залежить майбутнє сьогоднішньої княгині. Такий дерев’яний
келишок із секретним дном розказує весільним гостям про молоду без слів,
пояснень, подяк чи криків. Бо цей келишок – скромний витвір рук котрогось із
знаменитих майстрів різьби – єдиний привселюдний показник честі чи безчестя
молодої. Її цноти й невинності» . Підтекстом
звучить застереження-забобон про те, що гріх і його спокута – явища
матеріальні, для маленького людського серця – безпощадні жорна. У кожної людини
буває день, коли вона вперше відчуває своє серце. З одного боку видається, що
йти далеко у своїх захопленнях красою і спокусливістю життя – гріх, але з
переляком і сміливістю самогубця ми навіки захмелюємося любов’ю, даємо бій
духовній кволості, стаємо на шлях насолоди і водночас невидимий, але прямий
шлях до трагедії. У романі знаходимо й елементи біблійної історій про Авеля і
Каїна, проблему братовбивства і зради: Отож, постає українська історія в її
буковинському прочитанні, де пластично поєднано реальний, майже детективний
сюжет і авторський – «потік свідомості». У якийсь момент зникає межа між
реальністю й маренням – і тоді бачиш не те, що хочеш, а те, що мусиш. У романах
відчутний вплив історичних і суспільних реалій, люди шукають відповіді на
питання сьогодення в минулому; історія і теперішнє – дві сфери, навколо яких
письменниця будує сюжети. Особливу роль у творах відіграє парадокс
(парадоксальність характерів, реакцій у поведінці персонажів) і принцип
несподіваності, авторка ніби навмисне заважає «передбачити» хід сюжету. Треба
зауважити, що письменниця досить креативна щодо структури оповіді: так епілог
подається на початку твору (романи «Щоденник страченої», «Солодка Даруся»),
водночас роман «Майже ніколи не навпаки» письменниця розпочинає традиційно з
експозиції. Світ Буковини у творах М. Матіос постає через призму психологічного
паралелізму – зіставлення картин природи з душевним, емоційним станом людини.
Письменниця опоетизовує рідний край, відкриває чарівний світ Карпат, Буковини,
наснажує його самобутніми звичаями, легендами, віруваннями. У творах передано
неповторну народну мову (південно-західні діалекти), широко представлені
приказки, афоризми.
У романах М. Матіос особливий світ символів: коса –
символ дівочої цноти та незайманості, одяг – символ територіальної
приналежності, ружа – символ краси, цноти й чистоти з одного боку, та символ
крові, смерті – з іншого, змія – символ мудрості і водночас диявола в
християнській міфології.
Для письменниці людина – вісь, навколо якої обертаються
події, обставини, вона завжди на п’єдесталі, на вершині.
М. Матіос разом зі своїми
героями живе, страждає, помиляється. Своїх персонажів письменниця не
відокремлює один від одного, не надає їм певних пріоритетів, адже саме читач
має відвести їм місце у власній ієрархії цінностей. Отже, художній світ прози
Марії Матіос поліаспектний, він зачаровує і дивує, підносить над реальністю і
вчить жити по совісті.
Електронний
ресурс.
Опрацюйте матеріал, складіть опорний конспект.
Комментариев нет:
Отправить комментарий