Повторення. Українська література 1920‒1930 років ХХ ст. Різноманітність стильових манер.                     Авангардизм як «мистецтво протесту і руйнування».  «Розстріляне відродження».   «Київські неокласики». «П’ятірне гроно» українських неокласиків.

      
           Максим Рильський. «У теплі дні збирання винограду» – вишуканий зразок інтимної лірики.

   Поразка Української Народної Республіки, окупація захід­ноукраїнських земель Польщею і Румунією та поява 1921 р. УРСР суттєво позначилися на подальшій долі української літе­ратури XX ст. Від того часу і аж до кінця 1980-х pp. у літера­турному процесі виділяються два паралельні напрями: україн­ська радянська література та література еміграції. Були змушені покинути рідний край                    М. Грушевський,  В. Винниченко, О. Олесь; В. Самійленко, С. Черкасенко,              М. Вороний, Д. Донцов, Д. Чижевський, Є. Маланюк, О. Ольжич і багато інших. За межами УРСР літературний процес Галичини, Буковини і Закарпаття репрезен­тували такі імена, як В. Стефаник, О. Кобилянська, Б. Лепкий, Б.-І. Антонич.

   В УРСР у 1920-ті роки відбувся нечуваний доти розквіт літе­ратурного життя, ґрунт для якого, безумовно, був підготовлений попереднім етапом розвитку української літератури. Сприяло цьому й те, що радянська влада, аби завоювати довіру селянства та україномовної інтелігенції, розпочала процес так званої «укра­їнізації», тобто широкого впровадження української мови в усі сфери життя. До літератури прийшло нове покоління молодих талановитих письменників, переважна більшість яких була актив­ними учасниками революції та громадянської війни. З’явилося багато літературних угрупувань: «Плуг» (Спілка селянських письменників), «Гарт» (Спілка пролетарських письменників), «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів), «Авангард», «Нова ґенерація», «неокласики», МАРС (Майстерня революційного слова), ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), «Проліт- фронт», ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменни­ків), «Молодняк» (Спілка комсомольських письменників) тощо. Проте мистецьке життя в УРСР мало право на існування лише в межах лояльності до панівної комуністичної ідеології. Усі пись­менники поділялися за цим принципом на дві умовні категорії: «пролетарських», які у своїй творчості свідомо керувалися ідео­логічними настановами Комуністичної партії, та «попутників», що прагнули дотримуватися принципу об’єктивності мистецтва, не виступаючи відкрито проти радянської влади.

 Основними темами художніх творів у ці роки були повалення самодержавства й суспільні процеси та явища в житті Укра­їни (оповідання і повісті                        М. Хвильового, А. Головка, І. Микитенка, гуморески Остапа Вишні, О. Ковіньки, драматичні твори І. Кочерги, І. Микитенка, М. Куліша; вірші В. Еллана- Блакитного, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, Д. Загула та інші).

 Однак незабаром настав нелегкий час. У країні посилювалася адміністративно-командна система, утверджувався культ особи Сталіна, безроздільним стало панування однієї більшовицької пар­тії. Це призвело в 30-х роках XX століття до незнаного ще в істо­рії терору проти народів, що входили до складу СРСР. Почалося нищення і культурних сил України, зокрема вчених та митців. Цей період справедливо названо «розстріляним відродженням».

  Уцілілі письменники «першого призиву» й молоді, що висту­пили зі своїми першими творами (А. Малишко, О. Донченко, А. Шиян, JI. Смілянський, М. Стельмах та інші) мусили прослав­ляти «вождів», партію, оспівувати їхні діяння. Під страхом смерт­ної кари заборонялося зображувати страждання селянства від насильницької колективізації, голодомор 1933 року, напівголодне існування робітничого класу, нищення інтелігенції. Можна було, прикрашуючи дійсність, писати про щасливе життя трудящих і «світле майбутнє».

Незважаючи на бідність і гнітючу політичну обстановку, народ вірив у прекрасне майбутнє і проявляв високий трудовий геро­їзм, що також було однією з основних тем літератури передво­єнного десятиріччя. Основними персонажами цих творів були трудівники.

     Літературний процес 20-30-х років характеризується мирним співіснуванням різних ідейно-стильових течій (роман­тизму, реалізму, футуризму, символізму, авангардизму, неокла­сицизму) та численних літературних угруповань («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «ВАПЛІТЕ», «Ланка», «Західна Україна») з несхо­жими, часто протилежними програмами та деклараціями. Але за всієї несхожості ідейно-естетичних поглядів вирішальним був той факт, що всі вони визнавали революцію 1917 року початком нового етапу в розвитку людських і суспільних відносин.

О.     Білецький так охарактеризував складний процес наро­дження нової літератури: «Україна кипіла, як величезний казан на безперестанному шаленому вогні, і в цім казані виварювалися думки й почуття, наново перетворювалися світогляди, дивно змі­нювалися люди. Тим-то літературні явища цієї доби становлять надзвичайно строкату картину».

   Прагнучи модернізувати життя української нації, творити нову «пролетарську» літературу, письменники фактично прого­лосили розрив з усілякою традицією. Тому широкого розквіту набули модерністські та авангардистські стильові течії: футуризм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм тощо.

 Авангардизм і його стильові течії

Авангардизм (франц. avant-garde — передова охорона) — напрям у літературі XX століття, пов’язаний із руйнуванням тра­диційних форм і канонів. До авангардистських стильових течій відносять футуризм, експресіонізм, конструктивізм, дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, абстракціонізм, кубізм.   З модернізмом авангард пов’язує неприйняття реалізму. Для модернізму характерне вибірково критичне ставлення до тради­цій, авангард — в опозиції до минулого.

Авангардизму властива атмосфера бунту, апокаліптичність світовідчуття, експеримент з формою.

Авангардисти створили новий тип героя — людини вольової, духов­но активної. Вони декларували активне чоловіче начало, успад­кувавши від Ніцше зверхнє ставлення до жінки як «неповного» чоловіка. Ніцше вважав, що жінка — недосконала істота, здатна реалізувати себе тільки через дітонародження.

Ознакою авангардного руху є маніфест — це компонент пое­тики і документ епохи. В основі маніфесту — ідея духовної свободи від традицій і соціальних умовностей. Авангардисти вважають, що тільки вільна людина може творити нову епоху і нову мову, вони апелюють до інстинкту, бо це первісне відчуття, не усклад­нене цивілізаційними і культурними табу.

Неокласицизм (з гр.— новий і зразковий) — течія в літера­турі та мистецтві, що з’явилася значно пізніше від занепаду кла­сицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у вико­ристанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насо­лод. Неокласицизм виник у західноєвропейській літературі в се­редині XIX ст.

До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. нале­жали М. Зеров,          М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (Освальд Бургардт) — так зване «п’ятірне гроно нео­класиків». Вони відмежовувалися від так званої пролетарської культури, прагнучи наслідувати мистецтво минулих епох, від­даючи перевагу проблематиці історико-культурного та морально- психологічного характеру. За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Класична тенденція ловити вічно суттєве відповідала складові розуму й таланту всіх поетів-неокласиків: М. Зерова (збірка «Калина»),М. Рильського (збірка «На білих островах»), М. Йогансена (збірка «Революція»). Ці поети були видатними популяризаторами цінностей світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами.

На відміну від інших груп, « Неокласики » не виступали з ідейно- естетичними маніфестами.

Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературної дискусії 1925-1928 років.

Вони свідомо відмітали від української культури інерцію про­стацтва, схиляння до бурлеску і копирсання в побутово-етногра­фічному матеріалі, сентиментальність, розчуленість. Пропонована українській культурі програма була такою: «засвоєння велич­ного досвіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письменника і вперта систематична робота коло перекла­дів, вияснення нашої української традиції та переоцінка нашого літературного надбання; мистецька вибагливість».

Прагнення неокласиків використовувати у своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва представ­ники влади трактували як невизнання радянської дійсності. Тому 1935 р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй- Хмара. їх звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, у підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і належності до таємної контрре­волюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен  (О. Бургардт), скориставшися своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. М. Зеров був розстріляний 1937 p., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 p.,   М. Драй- Хмара помер у концтаборі на Колимі 1939 р.

 У 20-х pp. отримали певну можливість для подальшого роз­витку напрями, започатковані на початку XX ст. З’явилися літе­ратурні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних його виявах. В Україні після Лютневої революції 1917 р. найперше виявили себе символісти. Так, символізм характерний для твор­чості раннього П. Тичини.

Літературна дискусія

Одним із найскладніших моментів духовного відродження в Україні в пожовтневе п’ятнадцятиріччя є літературна диску­сія 1925-1928 pp.

 Дискусія — це публічна суперечка, метою якої є з’ясування й протиставлення різних точок зору на спірне питання, пошук та виявлення істини. Дискусія є ефективним способом переко­нання, адже її учасники самі доходять того чи іншого висновку.  

Памфлет — це художньо-публіцистичний твір, що в гостро сатиричній формі викриває злободенні явища суспільного життя.

До дискусії були втягнуті такі мистецькі угруповання, як «Плуг», «Гарт», «неокласики», футуристи, ВАПЛІТЕ, Марс, «Молодняк», ВУСПП. Центральною фігурою дискусії став Микола Хвильовий. Свої позиції в дискусії він виклав у критичних памфле­тах «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія?» (останній так і не вийшов друком). Статті містять три важливі думки:

1.           Кінець малоросійському провінціоналізму, українське мисте­цтво — частина східноєвропейсько-го і світового.

2.           Росія мусить повернутися у свої етнографічні межі. Україна — самостійна.

3.           Українське мистецтво має свою місію: розпочинає, за словами Миколи Хвильового, «азіатський ренесанс».

Початком дискусії можна вважати 30 квітня 1925 p., день, коли на сторінках «Культури і побуту» — додатку газети «Вісті ВУЦВК», з’явився пристрасний памфлет М. Хвильового під «чу­дернацькою» назвою: «Про «сатану в бочці», або Про графоманів, спекулянтів та інших «просвітян». М. Хвильовий порушив важ­ливі естетичні проблеми, які відразу привернули увагу сучасників. Адже йшлося про відповідні критерії творчості та оцінки худож­ніх явищ, несумісних із «масовізмом» («червоною просвітою»), з будь-якою вульгаризацією мистецтва. Хвильовий зазначав: «Високий рівень художньої майстерності, фахова підготовка — основне для письменника, без цього і політична правильність — ніщо». Він сформулював свою думку так: «Європа чи просвіта?» і вказував курс на «психологічну Європу».

Який же зміст вкладав у цю тезу сам Хвильовий? У памфлеті «Камо грядеши?» читаємо: «Європа — це досвід багатьох віків... Це Європа грандіозної цивілізації, Європа — Ґете, Дарвіна, Бай­рона, Ньютона і т. ін. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу». Тобто йшлося про європейську інтелігентність у кращому розумінні цього слова, про фаустівський дух допитливості й творчої занепокоєності, про вироблення тих цивілізованих рис, які б сприяли подоланню провінційності, небезпечної для розвитку художньої творчості, особливо на зламі двох епох. Хвильовий намагався, враховуючи революційні пере­творення, на ділі віднайти оптимальні шляхи розбудови укра­їнської культури, розумно поєднати класові, загальнолюдські, національні та інтернаціональні інтереси.

Один із принципів, проголошених Хвильовим під час диску­сії,— «Геть від Москви!», несподіваний для багатьох сучасників письменника. Проголошуючи курс орієнтації української літера­тури, Хвильовий переконував: «У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень. Від російської культури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати». Насправді ж письменник виступав не проти Москви, а проти імпер­ського стилю управління культурою чи будь-якою іншою сферою суспільного життя. Мовилося не про творчість О. Пушкіна чи Ф. Достоєвського, якою М. Хвильовий захоплювався, а про панівну тенденцію великодержавництва, про нівеляційні та антиестетичні тенденції, які буйним цвітом проросли в російському Лефі, РАППІ (Російська асоціація пролетарських письменників), маючи неаби­який вплив на панфутуристів, «плужан», вусппівців, котрі пере­творювалися на копії московських зразків, перебирали від них брутальний стиль, що загрожував українській культурі та нації.

При цьому не робилося відмежування від Сходу. Навпаки, М. Хвильовий проголошував «азіатський ренесанс» — майбутнє відродження мистецтва азіатських народів. А Україна, за його словами, «азіатський ренесанс» розпочинає.

М. Хвильовий, промовляючи від імені свого покоління, пере­повнювався творчою енергією, названою ним «романтикою вітаїзму», вбачаючи в ній стиль життєствердження, життєлюбства.

Думки Миколи Хвильового підтримали М. Зеров, П. Филипо­вич, М. Куліш,            М. Могилянський. Опоненти звинуватили Миколу Хвильового у націонал-ухильництві, під яким розуміли ідеоло­гічну диверсію, спрямовану проти марксизму-ленінізму.

У дискусію втрутилася партія та особисто Й. Сталін, напи­савши листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26. 04. 1926 p., у якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, на якому було засуджено позицію М. Хвильового. Під політич­ним і моральним тиском письменник змушений був визнати свої «помилки». Невдовзі мусила заявити про саморозпуск ВАПЛІТЕ. Поряд із М. Хвильовим та ВАПЛІТЕ мішенню партій­ної критики стали інші «попутницькі» угрупування, насамперед «неокласики» (М. Зеров, М. Рильський, О. Бургардт (Юрій Клен), М. Драй-Хмара, П. Филипович).

Літературна дискусія в Україні 1925-1928 pp., започаткована творами М. Хвильового, поклала початок політичним пересліду­ванням у середовищі українських письменників.

Почався наступ на академічне літературознавство, було засу­джено 35 «контрреволюційних академіків», серед них — С. Єфремова, М. Зерова,                     П. Филиповича, О. Дорошкевича.

Твори та ідеї Хвильового нарекли націоналістичними та зло­чинними.

Полемічні вислови та думки М. Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури отримали назву «ідеології хвильовізму», що характеризувалася як прояв впливу української буржуазної культури на пролетарську. М. Хвильовий учинив самогубство (1933), а згодом письменники були поставлені під суворий партійний контроль.

Літературна дискусія 1925-1928 pp., з одного боку, мала позитивні наслідки, стимулювавши висловлення багатьох плід­них ідей та поглибивши самоусвідомлення українського пись­менства, а з іншого — унаслідок втручання Комуністичної пар­тії вона стала певним ідеологічним етапом у підготовці масових репресій проти української інтелігенції.

 М. Рильський   «У теплі дні збирання винограду...»  

                                                   ПАСПОРТ ТВОРУ

Дата написання: 1922 рік.

Збірка: “Сонети”.   

Рід літератури: інтимно-філософська лірика.

Жанр: сонет.

Художній напрям, стиль: неоромантизм.

Тема твору: Зображення зародження кохання немолодого чоловіка та юної дівчини.

  Ідея: Возвеличення почуття кохання, яке знаходить людину в усі часи – і в молодості, і в зрілості (у теплі дні збирання винограду – якщо говорити про цю пору, то це рання осінь, а в житті людини – зрілість).

Основна думка: Кохання найбільше пов’язане з молодістю, тому, коли вона минає, важко закохатись знову так безтурботно.

Мотиви: відтворення краси почуттів людини, її єднання з природою, стану закоханості у світ.

Римування: перехресне

Художні засоби:                                                                                                                     Епітети: теплі дні, на мулах нешвидких, із ясного саду, кіпріді добрій, рожевий дим.        Метафори: світи щодня лампаду Кіпріді добрій; гукнула свіжо й весело на мулів.      Порівняння: ясна, як сад, і радісна, як сміх; знявся пил, немов рожевий дим; він потягся, як дитина.

Художні особливості: вічність і кохання, близькість до нас людей, які жили так давно, але відчували так само, передає вірш «У теплі дні збирання винограду». Душа Еллади мов прокинулась на мить, коли  М. Рильський змалював зустріч грецьких юнака та дівчини, селян-виноградарів.  

Вірш розкриває перед читачем велику радість і повноту життя: першу зустріч з милою, зародження першого хмільного почуття. Весь світ навкруги надихає близькістю щастя. Поет прославляє почуття любові, якому надає античного колориту, естетично підносить його.            

 Вірш «У ТЕПЛІ ДНІ ЗБИРАННЯ ВИНОГРАДУ...» — це гімн життю і молодості, що відо­бражає шукання юної душі, яка прагне щастя, радості й любові. Аналізуючи цей ранній сонет М. Рильського, перекладач А. Содомора характеризував його ідею так: сонетна форма для Рильського — келих, а вміст у ньому — вино: кожен, хто намагати­меться перекласти ці рядки іншою мовою, має зберігати як форму, так і вміст (букет), аби не за­шкодити смакові вина. На таку метафору здобулися й засоби милозвучності вірша:

У теплі дні збирання винограду

Її він стрів. На мулах нешвидких

Вона верталась із ясного саду...  

Тут звукове інструментування на «н» сприяє уповільненню ритму поезії, навіює медитативний настрій, із яким людина зазвичай насолоджується видивом достиглих грон, збирає виноград або смакує коштовне вино. У такій інтерпретації виноград постає «образом образів» — єднанням не лише чотирьох першооснов світу, чотирьох пір року, а й п’яти чуттів: «Зір, слух, дотик, смак, за­пах — усі [вони] дають нам змогу відчути терпкувато-солодкий смак самого життя». Цілісний образ природи в попередньому рядку (ясний сад) наче розщеплюється в наступному на складові частини, які тут уже характеризують людину (ясна, як сад). Так навіть у цьому «мікро-образі», побудованому на повторенні дещо видозмінених слів, утверджується гармонія людини і природи — один із провідних мотивів усієї творчості М. Рильського.  

Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/r/rilskij-maksim/3563-analiz-u-tepli-dni-zbirannya-vinogradu-rilskij Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

Джерело: https://dovidka.biz.ua/u-tepli-dni-zbyrannia-vynohradu-analiz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua